Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Йдемо кавтаркусі вбивати, — відповів Гагік, вдаючи байдужого. — Йдемо на полювання, не хвилюйся, — додав він уже з порога печери.

Залишивши хворих, три хлопці, озброєні, мов первісні люди, почали спускатися вниз. Про всяк випадок вони захопили з собою і кам’яну сокиру.

Зненацька Ашот зупинився й радісно вигукнув:

— Джан! Тепер ми врятовані!.. — І показав на скелю навпроти. З-за її верхівки з’явилась голова з двома рогами: дикий козел стежив за хлопцями.

— Ой-ой! Скажи йому, Ашот, щоб він швидше віддався в лапи звірові заради нашого життя.

— Не хвилюйся, Гагік, зараз і без нашої просьби звір уже снідає одним із них. І це добре! Але нам усе-таки треба бути обережними. Хто знає, що може бути.

— Так, Ашот! Хто знає… Може, на нас нападе звір або кавтаркусі?.. Слухай, поки з нами немає Шушик, признайся, що й ти боїшся. Я не кажу, що дуже, але трішечки, остілечки, як мій ніготь… — приставав він до товариша.

— Звичайно, боюсь. Адже я відповідаю за ваше життя…

— Як член ради загону?.. — в’їдливо сказав Гагік, і в чорних очах його було стільки лукавства, а жарт виявився таким дошкульним, що Ашотові лишився тільки один самозахист, з якого він тут же й скористався.

— Перестань базікати, а то… — сказав Ашот і, схопивши Гагіка за шию, повалив його на землю й почав лупцювати.

— Не боїшся! Нічого та не боїшся! Ти в нас відважніший за самого Давида Сасунського! Пусти!.. — благав Гагік.

Та тільки Ашот відпустив, Гагік спритно підставив йому ніжку, і ватажок гепнувся на землю. Не встиг Ашот отямитись, як Гагік уже сидів на ньому.

Хлопці почали борюкатися. То один, то другий був зверху, обоє реготали, важко дихаючи. Очевидно, та глюкоза, про яку говорив Гагік, уже додала їм сили. Хлопцям хотілося погратись, посміятися. Вони вже почали забувати навіть про звіра. Вперше за весь час перебування в Барсовій ущелині хлопці дозволили собі трохи розважитись.

Награвшись вволю, Ашот, Гагік і Асо дісталися нарешті до кам’яних сходів, розташованих у скелях під дубняком. Праве пасмо скель, коли на нього дивитися з дубняка, скидається на стрімку стіну, але коли стати на вершині цієї стіни, то можна помітити, що скелі розходяться у вигляді розчепірених пальців людської руки. Опустіть руку вниз і дивіться на пальці — ви побачите праве пасмо гір, де на місці великого пальця відокремилась від інших довга скеля. Тут і опинились наші мандрівники перед кам’яними сходами Недавня веселість миттю злетіла, і в серце кожного закралась тривога: хто може бути за цим таємничим порогом?..

Як керівник групи, Ашот змушений був іти першим. Але, піднявшись на кілька східців, він уповільнив крок Дорогу перетинали кущі терну й шипшини, обабіч сходів підводились високі скелі, утворюючи вузький коридор. Каміння було слизьке, вкрите густим мохом. Видно, тут уже давно не ступала нога людини.

Зненацька праворуч у скелі Ашот помітив дерев’яні двері. Хлопець на мить завмер, пильно прислухався, потім вигукнув:

— За мною!.. — І рішуче попрямував далі.

— Не бійся, я, як гора, захищаю тебе з тилу! — озвався Гагік, тремтячи від незрозумілого страху.

В печері було тихо і темно. Тримаючи в руках кам’яну сокиру, Ашот зупинився на порозі. Спершу нічого не можна було розглядіти в темряві. Але, призвичаївшись до мороку, хлопці помітили на долівці попіл, вугілля й кілька давніх головешок. На всьому цьому лежав шар якогось дрібного темного посліду, не схожого на пташиний чи козиний. Нахилившись, Ашот з цікавістю натураліста розглядав його. Потім підвів голову, глянув на стелю і, приклавши палець до губів, відступив назад, причинивши двері.

— Гагік, це кажани…

— Великі? — дивився на нього круглими очима Гагік.

— Побачимо. Не згадуй про вагу. Краще стань мені на плечі й затули курткою дірку над дверима.

— Я тут постою, постережу, а ти зайди туди й подивись добре — чи ніхто там не живе? — схитрував Гагік.

— Ніхто. Там, де селяться кажани, немає нікого. Вони залягли на зиму. Тихіше, не розбудіть…

— Ти їх бачив? Де вони?

— На стелі сидять. Швидше!

Дірка над дверима правила колись, очевидно, за димохід. Про це свідчила чорна смуга кіптяви на стелі.

Гагік, сподіваючись пообідати шашликом з кажанів, виліз Ашоту на плечі, затулив курткою отвір, потім спустився і сказав:

— Ну, покажи тепер, де вони?

— Почекай, полетять… Заткніть усі дірки в дверях…

Двері… Від них лишилася сама назва! Насправді ж це було кілька полій, обтесаних сокирою і абияк скріплених одне з одним, до того ж добре попсованих вітром, дощем і часом.

Заткнувши щілини гіллям і листям, хлопці вирішили порадитись, що робити далі. Вони бачили, що житло господаря саду було незрівнянно краще від їхньої печери — глибоке, тепле та ще й з дверима. Підпираючи їх зсередини камінням, можна спокійно спати, не думаючи про звіра. Вирішили негайно перебиратися сюди. Проте коли вийшли з печери, Асо порадив, поки ще не стемніло, попрацювати трохи на стежці, а на нову квартиру переселитись увечері. Адже стільки часу вони витратили на розшуки винограду і цього житла, забувши про найголовніше — шлях додому.

— Гаразд, — погодився Ашот, — ходімо попрацюємо, сонце ще високо.

Коли хлопці прийшли до Диявольської стежки, широке обличчя Ашота засяяло самозадоволеною посмішкою.

— Ось бачите, — сказав він, — наша праця не пропала марно. Ми відкрили шлях козам, а вони врятують нас од звіра… — І показав на сліди, залишені козами в глибокому снігу.

— Ходімо швидше, Ашот! Подивимось, чи не відкрили вони нам дорогу? — зрадів Гагік.

Хлопці пройшли далі по стежці. Там, де ще лежав сніг, сліди кіз обривались. Попереду вкритий снігом схил був гладенький, як дзеркало.