Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

відчепись ти!” - чисто як Джералд, коли бував роздратований,- але вона вчасно перехопила Батлерів погляд і лише силувано посміхнулась. Її дратувало, що Меллі вічно така недогадлива - хоча було б куди гірше, якби вона здогадувалася про справжні думки Скарлет.

- Який шляхетний жест! - тихо зауважив капітан Батлер.- Такі жертви підносять на дусі наших мужніх воїнів у сірих уніформах.

Скарлет ледве стримала себе, щоб не відповісти йому гострим словом. Хоч би що він казав - в усьому чулося глузування. Вона ненавиділа його всією душею, цього чоловіка, що стояв, спираючись на їхній прилавок. І водночас було щось у ньому збудливе, якась жива, енергійна й магнетична сила. На виклик в його чорних очах у ній збурювалася вся її ірландськість. І вона вирішила, що таки присадить його. Він і^ає ту перевагу, що знає її таємницю, і це іритувало Скарлет, тож їй конче треба було знайти спосіб, як узяти над ним гору. Вона вгамувала в собі порив висловити йому в очі все, що про нього думає. Цукор більше приманює мух, ніж оцет, як не раз казала Мамка. Отож і вона його цим візьме: він і незчується, як опиниться під її п’ятою і вже не матиме над нею ніякої влади.

- Щиро дякую,- з усмішкою відповіла Скарлет, ніби не вловивши глузливого його тону.- Комплімент від такої прославленої людини, як капітан Батлер, неабичого вартий.

Він відкинув назад голову й невимушено засміявся - ба ні, зареготав, як злостиво подумала Скарлет, знов уся паленіючи.

- Чому ви не скажете того, що насправді думаєте? - поцікавився він трохи притишеним голосом, щоб його чутно було тільки їй серед загального гамору й побрязку збираних пожертв.- Чом ви не скажете, що я підлий поганець і зовсім не джентльмен, чому не накажете мені забратися геть, поки ви не гукнули когось із цих бравих хлопців у сірих уніформах, щоб викликав мене на герць?

На язиці в неї вже крутилася ущиплива відповідь, але, героїчним зусиллям узявши себе в руки, вона сказала:

-> Ну що ви, капітане Батлер! Як ви можете! Наче всі ми не знаємо, якої слави зажили ви своєю хоробрістю, своєю… своєю…

- Ви розчаровуєте мене,- озвався він.

- Розчаровую?

- Атож. .Під час нашої першої, такої знаменної зустрічі, я собі подумав: нарешті я спіткав дівчину не тільки гарну, а й мужню. Але тепер я бачу, що ви тільки гарна.

- Ви хочете сказати, що я боягузка? - Вона як стій наїжачилась.

- Саме так. Вам бракує мужності сказати те, що ви насправді думаєте. Коли я вперше побачив вас, то подумав: оце дівчина одна на мільйон. Вона не схожа на тих маленьких дурочок, які беруть на віру все, що їм мамки натуркали у вуха, і дотримуються цих настанов навіть собі на шкоду. І приховують свої почуття, й бажання, й маленькі трагедії під поволокою гарних слів. Я подумав: міс ОТара - особа рідкісного характеру. Вона знає, чого хоче, і не боїться ані відверто сказати про це, ані… пошпурити вазу.

- Коли так, то я вам скажу все, що думаю,- кинула вона, вже не стримуючись.- Якби ви були хоч трохи виховані, то нізащо не підійшли б до мене й не завели розмови. Ви мали б розуміти, що я не хочу й бачити вас! Але ж ви не джентльмен. Ви просто мерзенне, брутальне створіння! Вам здається, що як ваші гидкі суденця прориваються крізь блокаду янкі, то ви маєте право приходити сюди й насміхатися з чоловіків, які засвідчили свою мужність у боях, і з жінок, які ладні пожертвувати все заради Справи Півдня…

- Годі вже, годі,- попросив він її, осміхаючись.- Почали ви дуже добре і сказали те, що думаєте, але не переводьте балачку на Справу Півдня. Я вже повні вуха маю цих слів, та, мабуть, і ви теж…

- Як у вас…- запально почала вона знову, але тут-таки й урвала мову, люта на себе, що мало не потрапила у підставлену їй пастку.

- Я стояв на порозі й придивлявся до вас ще до того, як ви мене помітили,- сказав він.- І придивлявся й до інших дівчат. В усіх них обличчя на один копил. А ось у вас - воно інакше. Все, про що ви думаєте, легко прочитати у вас на обличчі. Вам байдуже до того, що ви тут робите, і я ладен закластися, що ваші думки далекі й від Справи Півдня, і від шпиталю. З вашого обличчя ясно видно, що ви хочете танцювати й розважатись, от тільки не маєте такої змоги. І вас це казить. Хіба ж не правда, га?

- Наша розмова вичерпалась, капітане Батлер,- промовила якомога холодніш Скарлет, силкуючись говорити з сякою-такою гідністю.- Хоч ви й пишаєтесь тим, що так самовіддано долаєте блокаду, це ще не дає вам права ображати жінок.

- “Самовіддано”! Та ви смієтеся, чи що? Прошу, приділіть мені ще хвилинку вашого неоціненного часу, поки я для вас не канув у забуття. Я не хотів би, щоб така чарівна патріотка, як ви, мала хибне уявлення про мій внесок у справу Конфедерації.

- Я не хочу слухати ваших хвастощів.

- Прориватися крізь блокаду - це для мене комерція, на якій я роблю гроші. Щойно вона перестане давати мені прибуток, я її кину. То що ви на це скажете?

- Те, що ви ниций користолюбець, не кращий за янкі.

- Так і є,- осміхнувся він.- А гроші я роблю за допомогою цих самих янкі. Ось тільки місяць тому я заплив своїм судном у гавань Нью-Йорка і там завантажився.

- Як? - скрикнула Скарлет, не стримавши мимовільної зацікавленості.- І вони не обстріляли вашого судна?

- Яка свята наївність! Звісно, ні. Серед янкі досить ревних патріотів, які не від того, щоб заробити грошей, торгуючи з Конфедерацією. Я пришвартовуюсь у Нью- Йорку, закуповую крам у торговельних фірмах півні чан - ясна річ, без зайвого розголосу - і відпливаю собі. А коли стає трохи небезпечніше, то запливаю до Нассау *, куди ті самі патріоти-янкі доставляють мені порох, снаряди й кринолінові сукні. Це набагато зручніше, аніж плисти до Англії. Часом, правда, важкувато пробитися до південських портів - до Чарлстона чи Вілмінгтона,- але ви навіть не уявляєте, яку пробивну силу мають маленькі золоті кружальця!

- О, я знала, що янкі продажні, але щоб…

- Та чи варто дуже розпалюватись через цих янкі,