Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

style="">- Як? Що? Чи прав­да? Хто ка­зав? Від­ки знаєте? - го­мо­ні­ли жи­ди, трем­тя­чи зо стра­ху.

- Ніхто й ка­за­ти не пот­ре­бу­вав! - від­по­вів Ле­он.- Сам ба­чу своїми очи­ма. Ви­ди­те, як виг­ля­даю! Чу­ли крик? Все то во­ни! Ох, що то з на­ми бу­де, що з на­ми бу­де!

- Я то дав­но ка­зав: піс­ла­ти по жан­дар­мів, най їх кольба­ми же­нуть до ро­бо­ти! - крик­нув один жид.

- Що жан­дар­мів? - поп­ра­вив дру­гий.- Що ту по­ра­дять жа­н­дар­ми. Ту ці­лої кум­па­нії вій­ська тре­ба, щоб їх по­ло­ви­ну пе­рест­рі­ля­ла!

- Але що ж ста­ло­ся? - до­пи­ту­ва­ли жи­ди Ле­о­на.- Роз­ка­зуй­те, як що бу­ло!

- Погана річ та й го­ді. Ра­ні­сенько вий­шов я на то­ло­ку, жду на тих ро­біт­ни­ків, що ка­зав по­най­ма­ти в Дро­го­би­чі. На то­ло­ці вже їх як то­го гай­во­рон­ня - сні­дан­ня! І від­ки во­ни тілько му­ки та ка­ші діс­та­ють? Та то па­ру ти­сяч лю­да, ці­лий день ва­рять та й ва­рять, їдять та й їдять! То вже не без то­го, що­би їм хтось не до­по­ма­гав!

Леон за­мовк на хви­лю, що­би до­да­ти тим більшої ва­ги своїм пос­лід­нім сло­вам, а пог­ляд йо­го, об­ле­тів­ши всю світ­ли­цю, упав на Гер­ма­на, кот­рий в за­ду­мі сто­яв ко­ло вік­на і пальця­ми та­ра­ба­нив по ши­бі. Мно­гі жи­ди й со­бі ж ту­ди зир­ну­ли, а де­які аж скрик­ну­ли, не­мов прос­ві­че­ні наг­лою здо­гад­кою.

- Невже ж! Не мо­же бу­ти!

- Або я знаю,- від­ка­зав ні­би рів­но­душ­но Ле­он, здви­га­ючи пле­чи­ма.- Знати не знаю, але ка­жу, що га­даю! - Йо­го по­га­на со­вість ка­за­ла йо­му ба­чи­ти в Гер­ма­ні сво­го зак­ля­то­го во­ро­га, і він вдо­во­ле­ний був те­пер, що в сер­ця своїх слу­ха­чів ки­нув іск­ру пі­доз­рін­ня, бу­цім­то весь бунт ро­біт­ницький - ді­ло Гер­ма­на, під­ня­те в тій ці­лі, що­би всіх дріб­ні­ших предп­риємців, а на­віть і Ле­она са­мо­го, при­пер­ти до сті­ни.

- Але слу­хай­те ж, що да­лі бу­ло. Іду я со­бі гос­тин­цем, аж ту ме­ні на­зуст­річ ці­ла юр­ба тих го­лод­ран­ців. «Ку­ди?» - пи­та­ють. Я зіб­рав­ся на від­ва­гу: «А вам що до то­го?» - ка­жу. «Нам до то­го! - від­по­ві­ли.- Не ба­чи­те, що ми ту вар­та, пи­льну­ва­ти маємо, щоб ніх­то з Бо­рис­ла­ва не ви­хо­див!» - «Що ви дур­ни­ці пле­те­те,- скрик­нув я,- не за­чі­пай­те лю­дей на­се­ред до­ро­ги. Ні­чо­го вам не роб­лю, дай­те ме­ні спо­кій!» - «Ну, то дай­те ж і ви нам спо­кій,- від­ка­зу­ють,- вер­ніться со­бі по­доб­ру до Бо­рис­ла­ва, а ту­ди хо­ди­ти не вільно!» Та й, не вда­ючи­ся зо мною в дальші роз­мо­ви, за пле­чі ме­не та й на­зад. Я по­чав шар­па­ти­ся, кри­ча­ти,- а во­ни в сміх. Стис­ли ме­не мов клі­ща­ми, відп­ро­ва­ди­ли аж до вхо­ду Бо­рис­ла­ва і пус­ти­ли. «Ов, бі­да»,- по­га­дав я со­бі, а ту сам зму­че­ний, лед­во ди­хаю. Став я, ози­ра­юся на­зад, аж ба­чу, йдуть мої ро­біт­ни­ки з Дро­го­би­ча. «Га,- га­даю со­бі,- гос­по­ди то­бі сла­ва, йде по­міч! З Бо­рис­ла­ва не пус­ка­ють, але до Бо­рис­ла­ва, чей же, пус­тять». Та й іду нап­ро­тив них, аж ра­ду­юся, що їх так ба­га­то, більше як сто лю­да! Але ще я не­да­ле­ко уй­шов, аж ту то­та прок­ля­та вар­та до них: «Гов! Хто йде?» - крик­ну­ли. «Доб­рі лю­ди, ро­біт­ни­ки»,- від­по­ві­да­ють там­ті. «А ку­ди ту іде­те?» - «От ідем на ро­бо­ту, туй-­та­ки, до Бо­рис­ла­ва».- «Не мож­на!» - «Як то не мож­на?» - «Так що не мож­на. Ви хі­ба не чу­ли на­шої просьби, що ми по­си­ла­ли всю­ди своїх лю­дей і про­си­ли, щоб ніх­то че­рез тих кілька день не йшов сю­ди на ро­бо­ту, по­ки ми для всіх ліп­шої пла­ти не доб’ємо­ся?» - «Ні, не чу­ли»,- ка­жуть дро­го­бицькі. «Ну, то чуй­те ж те­пер, і про­си­мо вас в доб­рім спо­со­бі, вер­тай­те на­зад, від­ки прий­шли!» Ро­біт­ни­ки по­ча­ли ва­гу­ва­ти­ся, де­які, оче­вид­но, ма­ли охо­ту вер­та­ти­ся на­зад і по­ча­ли з ти­ми роз­бій­ни­ка­ми пе­ре­шіп­ту­ва­ти­ся, дру­гі знов, хоч, мо­же, і не ві­ри­ли тій бе­сі­ді, але бо­яли­ся, що їх тут та­ка мно­го­та зіб­ра­ла­ся. До­сить то­го, що при­хо­дя­ща гро­ма­да сто­яла, са­ма не зна­ючи, що ді­яти і що по­ча­ти. Се ви­ве­ло ме­не з терп­цю. Я ско­чив по­се­ред них і крик­нув: «Не слу­хай­те їх бе­сі­ди, лю­ди! Во­ни роз­бій­ни­ки, не­ро­би! Кри­мі­нал їм бу­де, не більша пла­та! Хо­діть до ро­бо­ти, не зва­жай­те на них! По ві­сім шіс­ток ден­но на кож­до­го,- що́ вам більше пот­ріб­но!» Ті сло­ва тро­ха не­мов ого­лом­ши­ли всіх. При­хо­дя­щі за­ча­ли ру­ша­ти­ся, щоб по­пер­ти­ся на­пе­ред. Але то­ті ста­ли ла­вою: «Стій­те! Не пус­ти­мо ні­ко­го!» Я со­бі знов кри­чу: «Да­лі за мною!» Гар­ми­дер зро­бив­ся, да­лі п’ясту­ки по­ча­ли си­па­тись, штур­кан­ці, а да­лі й ка­мін­ня. На крик по­наз­бі­га­ло­ся їх ба­га­то, за­ча­ла­ся бій­ка та­ка, що й сві­та не вид­но ста­ло. Я й сам не тям­лю, що зо мною ста­ло­ся. Кілька ку­ла­ків заїха­ло ме­ні то в ли­це, то по­за ву­ха, то в по­ти­ли­цю, то ме­жи пле­чі, так що я й нес­тя­мив­ся, ко­ли по­пав в са­мий най­гус­ті­ший стиск, а від­там вит­ру­че­но ме­не знов на бо­рис­лавську ули­цю. Я озир­нув­ся,- бій­ка вже скін­чи­ла­ся, при­хо­дя­щі роз­бі­гли­ся вроз­сип і пог­на­ли до Гу­бич. Крик, ре­віт: «гур­ра! гур­ра!» Аж ог­лу­ши­ло ме­не, і я, ви­дя­чи, що ні­чо­го не по­рад­жу, вер­нув­ся сю­ди. От та­ке-то!

І Ле­он, скін­чив­ши своє опо­ві­дан­ня, сплю­нув і зак­ляв ще раз «тим роз­бій­ни­кам», кот­рі ні з сього ні з то­го на­ро­би­ли їм тілько кло­по­ту і го­то­ві ще й більшої бі­ди на­ро­би­ти. Всі жи­ди стих­ли на хви­лю, всі роз­ду­му­ва­ли над тим, що чу­ли, але ніх­то не вмів ні­чо­го при­ду­ма­ти, ок­рім од­но­го: жан­дар­мів і вій­ська. Тільки Гер­ман до­сі не мі­шав­ся в їх на­ра­ди, а все ще сто­яв ко­ло вік­на і ду­мав. По йо­го на­мор­ще­нім чо­лі і твер­до в од­ну точ­ку впер­тих очах вид­но бу­ло, що гад­ка йо­го пра­цює з нез­ви­чай­ною си­лою. Та й справ­ді, ді­ло стоїло ве­ли­кої роз­ва­ги, хви­ля при­хо­ди­ла рі­шу­ча, в кот­рій не мож­на бу­ло ни­ні ру­чи­ти за завт­ра, в кот­рій тре­ба бу­ло доб­ре на­ту­жи­ти ува­гу, щоб прой­ти ці­ло че­рез усі зак­ру­ти­ни во­ро­жої до­лі.

- І ще, прок­ля­ті, смі­яли­ся з ме­не,- вик­ри­ку­вав по­чер­во­ні­лий від жа­ру Ле­он,- ко­ли по­ба­чи­ли, як я об­шар­па­ний і об­по­ро­ше­ний. Але, пос­тій­те, по­ба­чи­мо ще, хто бу­де на­пос­лід­ку смі­яти­ся, чи ми, чи ви!

«Чи ми, чи ви,- ду­ма­лось і Гер­ма­но­ві,- а рад­ше ска­зав­ши: чи я, чи ви! Га, що за дум­ка! - і він мах­нув ру­кою, не­мов хо­тя­чи зло­ви­ти щас­ли­ву дум­ку, кот­ра в тій хви­лі блис­ну­ла в йо­го го­ло­ві.- Отак, отак, се прав­ди­ва до­ро­га, ту­ди тре­ба йти! Уда­ти­ся мо­же ду­же лег­ко, а ко­ли удасться, ну, то­ді й пи­тан­ня не­ма, хто з нас бу­де смі­яти­ся, чи я, чи ви!»