Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

class="p1" style="">План воєнний в Гер­ма­но­вій го­ло­ві швид­ко уло­жив­ся, і він за­раз же вис­ту­пив на­се­ред світ­ли­ці і поп­ро­сив зіб­ра­них о хви­лю ува­ги.

- Слухаю ва­ших рад і ди­ву­юся,- за­чав він своїм зви­чай­ним, різ­ким то­ном.- Жан­дар­ми! Чи жан­дар­ми зас­тав­лять ро­біт­ни­ків ліз­ти до ям? Ні, по­ареш­ту­ють од­них, а реш­ту роз­го­нять, а нам не бу­де ліп­ше, бо нам не по­ряд­ку тре­ба, а ро­біт­ни­ків, де­ше­вих ро­біт­ни­ків! Чи не так?

- Авжеж, що так! - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Військо! - го­во­рив да­лі Гер­ман.- Се то са­мо, що й жан­дар­ми, тілько що нам на до­да­ток усього прий­шлось би кор­ми­ти йо­го, а по­жит­ку й з нього ні­яко­го. Я га­даю, що оба ті спо­со­би ані до чо­го не зда­лі.

- Але що ж ро­би­ти, що ро­би­ти?

- Отож-то й є пи­тан­ня, що ро­би­ти! Я га­даю, що той ці­лий бунт - то та­ка якась за­раз­ли­ва сла­бість, на кот­ру ще за­га­ль­но­го ре­цеп­ту не ви­га­да­но, а мо­же, й зов­сім не мо­же бу­ти. Але раз по­мо­же се, дру­гий раз те, як до обс­та­вин. Тре­ба вва­жа­ти, з чо­го сла­бість по­ча­ла­ся, як про­яв­ляєся, ну, і піс­ля то­го ра­ду ра­ди­ти. От ту у нас, то пев­на річ, що пла­че­но їм до­сі, як на ни­ніш­ній го­лод­ний рік, за­ма­ло.

- Що? Як? За­ма­ло? - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Мовчім,- крик­нув нас­міш­ли­во Ле­он,- пан Гольдкре­мер хо­че за­ба­ви­ти­ся в ад­во­ка­та тих роз­бій­ни­ків, пев­но, ска­же нам прис­та­ти на всі їх жа­дан­ня і від­да­ти їм усе, що маємо!

- Я в ні­яко­го ад­во­ка­та ба­ви­ти­ся не хо­чу,- від­ка­зав різ­ко, але спо­кій­но Гер­ман,- я на­віть не хо­чу ба­ви­ти­ся в лі­бе­ра­ла, в яко­го до вчо­ра ба­вив­ся пан Гам­мерш­ляг, і не бу­ду тим роз­бій­ни­кам зах­ва­лю­вав ні­якої «са­мо­по­мо­чі»,- я бу­ду тілько го­во­рив яко ге­шефтс­ман, als eіn prak­tіsc­her Geschäfts­mann, 12 та й го­ді.

Леон при­ку­сив гу­би на ті сло­ва,- Гер­ма­но­ва різ­ка відп­ра­ва вко­ло­ла йо­го ду­же, але він чув, що не мо­же на неї ні­чо­го від­по­віс­ти, і мов­чав.

- Я ще раз ка­жу,- го­во­рив да­лі з при­тис­ком Гер­ман,- пла­ти­лось їм за­ма­ло! Ми тут пре­цінь са­мі свої, то ми мо­же­мо до то­го приз­на­ти­ся між со­бою, ко­ли нам іде о то, [що­би] піз­на­ти при­чи­ну тої бун­та­ції. Ад­же ж во­ли не ре­вуть, як яс­ла пов­ні! Ро­зу­мієся, ін­ша річ - приз­на­ти­ся до то­го ту, са­мі пе­ред своїми, а ін­ша річ - го­во­ри­ти щось по­діб­но­го пе­ред ни­ми! То би нас за­рі­за­ло!

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ли жи­ди, ра­ді з та­ко­го обо­ро­ту Гер­ма­но­вої бе­сі­ди.

- Я се для то­го під­но­шу,- го­во­рив да­лі Гер­ман,- що­би вас пе­ре­ко­на­ти, що ту не­ма ні­яких пос­то­рон­ніх бун­та­рів і що се річ ду­же серй­оз­на та по­важ­на, кот­ру тре­ба як­най­швид­ше вти­хо­ми­ри­ти, що­би з неї не ви­рос­ло яке більше не­щас­тя.

- Нащо вже більшо­го, як те, що ось те­пер на нас упа­ло!

- Е, се ще бай­ка,- від­ка­зав Гер­ман,- не то ще мо­же бу­ти, ко­ли не зу­міємо швид­ко за­мо­ви­ти бу­рю.

- Але як, як її за­мо­ви­ти?

- Отже ж ту, як ба­чу, є два спо­со­би. Оче­вид­но, що во­ни до тої змо­ви при­го­то­ви­ли­ся, і то доб­ре при­го­то­ви­ли­ся. Бо зваж­те все! Більша по­ло­ви­на опус­ти­ла Бо­рис­лав, по се­лах вис­лан­ці їх по­під­мов­ля­ли на­род не йти сю­да на ро­бо­ту, по­жи­ви со­бі на­ла­ди­ли,- од­ним сло­вом, за­без­пе­чи­ли­ся. Але, бу­дьте лас­ка­ві, зваж­те ли­шень, що все те пот­ре­бує гро­шей, ба­га­то гро­шей. А від­ки у них во­ни возьмуться? Прав­да, ми чу­ли щось, що у них склад­ки роб­ляться, але що во­ни мог­ли наск­ла­да­ти? Пев­но що не­ба­га­то. Зна­читься, од­на моя ра­да бу­ла би: си­ді­ти нам спо­кій­но, не ту­ра­ти­ся до них, не панька­ти ко­ло них, а жда­ти, по­ки всі їх за­па­си ви­чер­па­ю­ться. То­ді во­ни, пев­но, прий­дуть са­мі до нас і ста­нуть на ро­бо­ту по та­кій ці­ні, яку ми їм по­дик­туємо.

Герман при тих сло­вах уваж­но гля­дів на ли­ця ок­ру­жа­ючих, щоб ви­чи­та­ти з них, яке вра­жін­ня зро­бить йо­го бе­сі­да. Вра­жін­ня му­си­ло бу­ти не ду­же доб­ре, бо ба­га­то лиць геть по­пе­рек­рив­лю­ва­ло­ся, мов від гір­кої редьки.

- Та во­но б то доб­ре бу­ло,- ска­зав вкін­ці Ле­он,- жда­ти! Ко­би-то ми зна­ли, що їм ни­ні-­завт­ра за­па­сів не ста­не. Але що, як во­ни за­без­пе­чи­ли­ся на який тиж­день або й ще на дов­ше?

- А від­ки ж би у них тілько гро­шей наб­ра­ло­ся? - спи­тав Гер­ман.

- Хто знає? - від­ка­за­ли де­які жи­ди, ззир­нув­ши­ся з Ле­о­ном.

- А дов­го че­ка­ти нам не мож­на,- тяг­нув да­лі Ле­он.- Са­мі знаєте, у нас конт­рак­ти, тер­мі­ни до­бі­га­ють до кін­ця, ро­бо­та му­сить як­най­швид­ше кін­чи­ти­ся,- ку­ди ту че­ка­ти?

- Га, як так, то ос­тавсь тілько дру­гий спо­сіб: вдо­во­ли­ти їх жа­дан­ня.

- Їх жа­дан­ня! - скрик­ну­ли жи­ди май­же всі в один го­лос.- Ні, ні­ко­ли! Рад­ше вій­сько і жан­дар­ми!

- Але ж, па­но­ве,- уцитьку­вав їх Гер­ман,- ля­каєтесь тих жа­дань, не­мов­би во­ни не зна­ти чо­го жа­да­ли. Ану-ко, ска­жіть, будьте лас­ка­ві, кот­рий знаєте, чо­го во­ни жа­да­ють?

Жиди ста­ли, мов те­ля пе­ред но­ви­ми во­ро­та­ми. І справ­ді, в сей спо­сіб во­ни не зав­да­ва­ли со­бі до­сі то­го пи­тан­ня. Ро­біт­ни­ки ви­да­ва­лись їм до­сі тільки во­ро­гом, кот­ро­го будь-що-будь тре­ба по­бо­ро­ти, але вхо­ди­ти з ни­ми в який­сь торг, ста­ра­тись ви­ро­зу­мі­ти їх жа­дан­ня, о тім во­ни до­сі й не ду­ма­ли. Пер­ший Ле­он здо­був­ся на сло­во:

- Як то не знаємо? Од­но­го жа­да­ють: більшої пла­ти!

- Ну, се ще хто знає, що за більшої пла­ти,- від­ка­зав Гер­ман.- Чи хо­тять, що­би їм під­більше­но пла­ту о п’ять цен­тів, чи вза́д­воє про­ти по­пе­редньої. Ко­ли тілько так вза­га­лі «бі­ль­ше», то се ще ні­чо­го страш­но­го, вид­но, що мож­на й по­то­р­гу­ва­ти­ся. Але я ка­жу - на­сам­пе­ред діз­на­тись би нам док­лад­но, чо­го во­ни жа­да­ють. Мо­же, во­ни й зов­сім не то­го хо­чуть або, мо­же, ок­рім то­го, й ще чо­го ін­шо­го хо­чуть? Ад­же ніх­то їх о то не пи­тав­ся!

- Правда ва­ша, тре­ба спи­та­ти їх са­мих, по­чуємо, чо­го їм тре­ба! - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Але ко­го ж виш­ле­мо до них в тім ді­лі? - пи­тав­ся Гер­ман.

- Най іде хто хо­че, я не пі­ду,- ска­зав Ле­он.- Се роз­бій­ни­ки, роз­дер­ти го­то­ві чо­ло­ві­ка.

- Коли ва­ша во­ля зда­ти се ді­ло на ме­не,- го­во­рив Гер­ман,- то я ра­до для всіх прий­му на се­бе сей труд.

- Добре, доб­ре! - роз­дав­ся го­мін.

- А ко­ли так, то про­шу пос­лу­ха­ти ще ось що. Прий­шла ме­ні на дум­ку