Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

їм не було, тільки голова горіла, мов її припікало літнє сонце. Хотів доторкнутися до неї і почув, що руці боляче ворушитися. Таки звів руку, доторкнувсь, – щось мокре й липке застигло в його на лобі. Глянув – і побачив на руці кров.

Силкувався зрозуміти де він і що з ним.

Вгорі було небо, заслане сірими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися – нудні й огидні. Дивився на їх і не розбирав, де вони взялися. Нарешті зрозумів, що він не в хаті, а на дворі. Збоку біля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, – лежав долі. Здивований хотів швидко підвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад і мусив кілька часу полежати. Тоді помалу підвівся й сів, зіпершись на штахети.

Глянув на школу й побачив побиті шибки. Відразу згадав усе: п’яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовій руці… потому, мабуть, був погром…

Сидів якийсь час, потім посилкувався і встав. У голову стукало, світ туманів у очах. Помалу, спираючися на бильця, зійшов по східцях на рундук і ввійшов через сіни в свою світлицю.

Просто перед порогом лежали черепки кинутої об поміст лампи і смерділа калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом’ятого, потоптаного ногами паперу. Стіл жалібно похилився додолу, держачись тільки на одній нозі, а все, що було на йому – папери, каламар, рямці, бюст – усе в друзках лежало долі; і білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мішаниною шматків дерева, клаптів паперу, склянок, лика з роздертого матрацу і чогось такого, що його вже Корецький не міг і пізнати, чим воно було – таке воно було побите, знівечене, потоптане. Здавалося, ніби якийсь величезний страшний ціп залізний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки – Корецький не міг побачити ні однієї цілої – тільки клапті та порожні поламані оправи. По всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данта, а на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина «Історії культури», – він пізнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, підійшов до дверей у другу світлицю і саме на порозі побачив рамці з великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддавив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла. Корецький підняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.

Тоді переступив у другу світлицю…

Здалося, що то сніг. Придивившися, побачив, що то пух білий з розірваної подушки. Він укривав увесь поміст і купу уламків, що лежали долі. Два дитячих ліжечка залізних, поламані й покручені, скорчилися як дві калічки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасиків розкидано було скрізь. На одному з шматків та сама лялька, що вчора приносила йому Ліда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися біля стіни: певне хтось розбив її голову об стіну, а тоді кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стіну, а шухляди з його валялися зовсім порожні. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежі де-не-де валялося по хаті.

У кухню тільки глянув, проходячи проз неї – там була купа побитого череп’я. Вийшов у сад.

Зараз од вікон тяглися білі смуги пущеного на вітер пір’я. Далі…

Далі не було зовсім саду. Квітчані грядки витоптано – чорніла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землі, жалібно виставивши під холод осіннього неба ніжні обірвані корінці, перемішані з землею. Од більших дерев стояли самі стовбури з пучком гілок угорі, а знизу все було обламане, оббите ломаками, і купи гілок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долі. Тільки великі дуби й липа стояли незаймані; але від столика під їми зостався тільки стовпчик, а ослін був переломлений надвоє. Той самий ослін, на якому вчора, під зоряним небом. Таля й він плакали з радощів, що вже не буде більше неволі й мук, насильства й крові…

Пройшов далі і вийшов у хвіртку. Стежка від неї збігала вниз, в’ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пішов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежці ніж з виделкою; трохи нижче блищав долі загублений грант з самовару.

– Певне несли сюди… – подумав Корецький.

Аж на дні в яру знайшов ще одну загублену річ: блакитненьку Таліну хусточку. Цю вже він підняв, спинився і, дивлячись на неї, почав згадувати…

Таля… Що саме він мусить зробити… щось до Талі… Але що саме?.. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров і спустив руку…

Таля… Таля…

Ах, так!.. Треба довідатися, що з Талею, з дітьми…

Пішов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро і стояв уже біля цегельні, але в голову знову застукало, почала обнімати млость. Боявся, що впаде, не хотів лежати тут і ввійшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дітьми від дощу, і впав там на солому, втративши притомність.

Два знайомих голоси:

– Та нема його тут, – казав один; і Корецький добре пізнав Валюшного.

– А, біс його батькові!.. – Дали ми, брат ти мой, зівка! – одповідав другий, і це був старшинин Михайло. – Утьок уже! Треба було тоді вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.

– Ну, так треба ж було додому поодносить, – одказав Валюшний.

– Набрались бебехів тягти, а діло забули… Я взяв часи – і довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.

– А Захарко!.. Захарко!.. – зареготався Валюшний.

– Хо-хо-хо! – додав свого Михайло. – І знам’я своє покинув та за самовар!..

– Та горо… Ха-ха-ха!.. Городами!.. – не вгавав Валюшний. – А вода з його дзюрить!..

– Ну, брат ти мой, – дали чосу!.. Хоч і не добили, а дали… І попользувались наші… На мене піджак – як улип… А в тебе шапка як?..

– Прийшлась, – одказав Валюшний.

– Добра шапка, – похвалив Михайло, – на десять год стане… Чорт його знає – хтось гроші виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще… Ех, єслі б найтіть: вже б я його догладив по головці оцією залізячкою.

– Добрий шворінь…

– Пайдьом дальше!..

Вийшли. Помалу затихала хода…

Корецький зрозумів: вони шукали його. Але вже не було ні страху, ні бажання втікати чи боронитись. Якась байдужість страшенна… І втома… Сон налягав на очі…