Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

не підійшли вчасно. Щоправда, коли російський наступальний клин дорогою з виборзького напряму до Вуосалмі несподівано втиснувся в бік лівого крила ІV корпусу, який наступав через Кямярю й Перк’ярві на Уусикіркко, виникли деякі небезпечні ситуації. Але їх вдалося розв’язати в інтенсивних боях, які тривали дві доби. Наступ тривав, і 25 серпня біля станції Кямяря було перетято найважливіше для росіян залізничне сполучення з Ленінградом.

На правому фланзі ІV корпусу теж почалася операція, яка мала далекосяжні наслідки. У той час як основні сили ворога брали участь у контратаках на сході від Виборга, а решта його частин було скуто на північному напрямі, 8-ма дивізія під командою полковника Вінелля 24 серпня переправилася через Виборзьку затоку. Назавтра наші частини перетяли шосейні й залізничні комунікації з Койвісто.

Російські дивізії було охоплено обома флангами ІV корпусу. Праве крило здобувало дедалі більше площі на східному березі Виборзької затоки, а тим часом ліве пробивалося з боку Гейнйокі в південно-західному напрямі. Російське угруповання, яке билося під Виборгом і на сході від нього, незабаром виявило, що його комунікації перетято, і врешті потрапило в мотті, яке утворювало величезного «їжака» в просторому лісистому районі між Порлампі й Метсякюлею на півдні від Виборга. Лише після багатоденних відчайдушно-сміливих спроб вибитися з оточення частині оточеної дивізії вдалося з великими втратами відступити з кільця лісами й перебратися на Койвісто. Залишки війська і більшість обозу й зброї опинилися в наших руках, після того як 1 вересня «Порлампський мотті» було розтрощено й зачищено.

Уже 29 серпня деякі частини ІV корпусу вступили до Виборга. Того дня прапор, який було спущено 13 березня 1940 року, знову піднісся над старою фортецею Торґільса Кнутсона. Час визволення, на який з нетерпінням чекав увесь народ, настав, радість і гордість з нагоди здобуття столиці Карелії були великі. Утім атмосферу потьмарювала методична руйнація, яку ворог здійснював і в самому місті, і на його околицях.

31 серпня деякі підрозділи ІV корпусу вийшли до Ваммелсуу, розташованого на березі Фінської затоки. Того самого дня полковник Паярі добувся сміливим наступом до відомої за прелюдією до Зимової війни Майніли поблизу віковічного кордону — того, на якому ми, якби Совєтський Союз цього хотів, могли стояти як нейтральні сусіди, а не люті вороги. 2 вересня було захоплено селище Койвісто, але решта острова ще два місяці опиралася нашим атакам.

Під час наступу мене турбувала ймовірність того, що ворог зі східної частини перешийка свіжими силами вступить у бої за Виборг. Близькість Ленінграда потенційно могла викликати енергійні контрзаходи, яким сприяли б шосейна й залізнична мережі в цьому куточку країни. Тому треба було одночасно зі здійсненням Виборзької операції розбити ворожі сили на сході перешийка. Це завдання дали лівому флангу ІІ корпусу, а саме — двом дивізіям. 24 серпня його переформували в І корпус, і йому вдалося у важких боях відігнати ворога на південь від Вуокси. На цьому напрямі військо теж дісталося колишнього державного кордону 2 вересня.

Після місячного наступу було відвойовано Карельський перешийок, розбито вщент 5 ворожих дивізій, захоплено багато полонених і цінної техніки. Далі операції на перешийку перейшли в затяжну позиційну війну, яка припинилася аж три роки по тому.

Коли військо вийшло на державний кордон, я подякував йому в наказі, водночас зазначивши, що попереду нові зусилля й ще не час міняти гвинтівку на плуг. Таке нагадування було доречним, щоб розвіяти поширене уявлення, начебто війна вже майже скінчилася.

У той час як бої на перешийку були саме в розпалі, я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, начальника верховного командування німецьких збройних сил. Він пропонував, щоб фінляндська армія наступала на Ленінград з півночі одночасно з наступом німців з півдня і щоб наступ на сході від Ладозького озера сягав по той бік річки Свір, аби досягти контакту з німцями на тихвінському напрямі. У цьому зверненні було також передбачено залишити якусь потужну маневрову частину для забезпечення здобутих районів на південному сході від Ладоги.

Коли до Ставки на моє прохання прибув президент республіки, я ознайомив його з пропозицією військового керівництва Німеччини й повторив: я обійняв пост верховного головнокомандувача саме з умовою, що наступу на Ленінград не буде. А ще зазначив, що, на мій погляд, перехід Свірі навряд чи відповідає інтересам країни.

Президент Рюті підтримав мою позицію, і 28 серпня я надіслав генерал-фельдмаршалу Кайтелю відмову. Відповіддю стосовно сягання кампанії за Свір німці вдовольнилися, зате вперто не відступалися від пропозиції, щоб ми взяли участь у наступальній операції проти Ленінграда. Не маючи змоги залишити Ставку, щоб подати це питання на розгляд президентові, я мусив знову попросити його приїхати до мене. Підсумком обговорення знову став лист з негативною відповіддю, датований 31 серпня.

Ще того самого дня армійські корпуси на перешийку дістали наказ не переходити оборонної межі росіян, розташованої одразу за колишнім державним кордоном на південному боці. Те, що кінцевим об’єктом нашого наступу було визначено не сам кордон, пояснювалося ось чим: для оборони ліпше надавалася коротша межа, ніж та, яка пролягала би по звивистому державному кордону.

Утім цим питання про наступ на Ленінград не було знято з порядку денного. Кілька днів по тому, 4 вересня, до Ставки прибула найближча людина генерал-фельдмаршала Кайтеля у верховному командуванні — генерал піхоти Йодль. Йому доручили переконати мене в тому, що Фінляндія конче має взяти участь у цій операції. Я твердо тримався своєї думки, і Йодль, якому, очевидно, дали суворі вказівки, врешті випалив: «Але зробіть же бодай щось, щоб продемонструвати добру волю!».

Щоб запобігти подальшому загостренню наших стосунків з німцями і по змозі позитивно розв’язати питання про постачання 15 000 тон зерна з Німеччини до Фінляндії, розгляд якого тривав на перемовинах, я знехотя погодився обміркувати наступ на Чорну річку, що текла перед нашим правим флангом. Це теж не було зреалізовано.

Питання про перехід колишнього державного кордону, мабуть, у ті часи викликало жваве обговорення в урядових і парламентських колах. Мені розповідали, що міністр фінансів Таннер ставився до цього категорично негативно. Зі свого боку я не розглядав цього питання в такому вузькому аспекті, який до того ж здавався мені дуже формальним. Той факт, що мир було порушено, давав нам право заходити на територію по той бік державного кордону й залишатися там, якщо цього потребують військові моменти. Коли я заперечував проти участі нашого війська в наступі на Ленінград, визначальними стали політичні причини, які, на мій погляд, переважали військові. Постійним аргументом росіян у їхніх намаганнях вдертися на фінляндську