Читати книгу - "Уот"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чийсь чи якийсь нестерпно гидкий і разом з тим неначе знайомий сморід наштовхнув Уота на думку, чи не лежить десь тут, поміж дошками, під його ногами напіврозкладена туша якогось дрібного звірка — собачки, кішки, пацюка або миші. Бо підлога, хоча вона й здалася Уотові суцільною каменюкою, насправді складалася із щільно підігнаних плиток. Дух цей був такий злий та ядушний, що Уот змушений був поставити долі свої валізи і видобути з кишені носовичок, а точніше, жмуток туалетного паперу. Бо Уот, щоб не обтяжувати себе зайвим пранням і аби вбити двох зайців, якщо й сякав носа, то робив це здебільшого напряму, за допомогою пальців, а якщо ж обставини не сприяли такій простоті, то послуговувався, досить скупенько, виключно туалетним папером, кожен клаптик якого, коли той просякувався рідиною, він скатував у маленьку кульку й викидав куди подалі, а пальці занурював у чуприну, від чого та робилася лискучою і масною, або ж терлися об пальці іншої руки до повного лиску.
Сморід, однак, виявляється, мав зовсім інше походження, не те, яке йому приписував Уот, бо дедалі слабшав, а там і зовсім випарувався, чого не могло бути, якби Уотова перша здогадка підтвердилася.
Але дуже швидко той самий сморід знову поширився залою, але потім, як раніше, розвіявся.
Так він і циркулював ще кілька годин.
І було в тому смороді щось таке, що було Уотові дуже до вподоби, але коли цей дух зникав, він анітрохи не шкодував про те.
Поступово темрява в залі чекання дедалі густішала. Вже не було помітно різниці між його дуже темною і просто темною частинами, ні, нині усе стало темно-чорним, і деякий час нічого не мінялося. Ця відчутна зміна настала не раптово, а немов маленькими непомітними порціями.
Коли ж зала чекання зовсім поринула в морок і побула у мороці деякий час, після цього темрява стала поступово слабнути, непомітно для ока, весь час набираючи оберти, аж доки в блідому світлі проступили образи кожного закутка, кожної речі, яка була в кімнаті.
Тепер Уот побачив, що поруч із ним весь цей час перебував стілець. Він стояв спинкою до Уота. Мало-помалу, мірою того, як розвиднювалося, він роздивився стілець і так добре, що під кінець знав про нього більше, ніж про будь-який інший стілець, на якому йому доводилося сидіти або стояти, щоб дотягнутися до чогось високо розташованого, або зав’язувати шнурівку на черевику, або обрізати нігті на ногах, або ложкою знімати павутиння.
То був високий, вузький, чорний, дерев’яний стілець з бильцями для рук і з коліщатками на ніжках.
Одна з його ніжок кріпилася до підлоги болтами за допомогою скоби. Всі інші ніжки, тобто всі, а не котрась одна, мали на кінці таку саму залізяку. Але всі болти, що колись, безумовно, припинали ці ніжки до підлоги, хтось люб’язно повикручував. У просвіток між стрункими вертикальними ґратами на спинці стільця Уот побачив окремі частини каміна, в якому громадилася купа вуглин та попіл шляхетно сірого кольору.
Цей стілець, який був з Уотом весь час, коли той перебував у залі чекання, весь період тьмяного освітлення, у годину повної відсутності світла і в цю мить м’якого світанку, все ще не покидав його. Бо можна було б влаштувати так, щоб винести його звідси і поставити в іншому місці або продати на аукціоні, або комусь подарувати, або десь викинути, та й по всьому. Та й що таке, власне, ця зала, думав Уот, оглядаючи приміщення, як не стіни, підлога та стеля.
Далі на стіні, не кваплячись, проступили обриси великого кольорового естампа, на якому було зображено коня Джосса, у профіль, посеред поля. Уот розгледів спочатку поле, далі просто коня, а тоді вже завдяки підпису видатного художника (підпис нерозбірливо) коня Джосса. Цей кінь міцно спирався на землю чотирма своїми копитами, похилив голову і, здавалося, байдуже й пересичено втупився у траву. Уот добре перехилився, щоб роздивитися, кінь це чи кобила. Але вся ця цікава інформація ховалась від допитливого глядача, була йому неприступна, затулялася недоречно виставленою ногою та хвостом, довжина якого була зумовлена не так породою, як пристойністю. На картині або сутеніло, або насувалася буря зі зливою й блискавками, або і те, і те. Трава не могла похвалитися ні щільністю, ні соковитістю і, як помітив Уот, потерпала від навали куколю і мітлиці.
Кінь, здавалося, ледве стояв на ногах і неодмінно гепнувся б, якби зважився десь побігти.
Естамп цей також не завжди тут висів і не завжди, очевидно, висітиме.
Мухи, худі та зморені, відчувши наближення чергового світанку, заворушилися, з новим завзяттям відірвалися від звичних стін, стелі, та й навіть підлоги, збилися у зграї і повалували до вікна. Тут, побившися об скло, пробитися крізь яке їм так і не судилося, вони будуть насолоджуватися світлом і теплотою довгої літньої днини.
Тут звідкільсь іздалека долинув веселий свист, і що ближче він чувся, то веселішим ставав. Бо містер Нолан, коли він зранку підходив до станції, завжди відчував приплив високих почуттів. Припливали вони і надвечір, коли він по роботі йшов додому. Таким робом містер Нолан був забезпечений двічі на день високими почуттями. І коли ці чуття припливали до нього, то він був не в змозі не свистіти, весело й безтурботно, як жайворонок, що, злітаючи в небо, не може не співати.
Містер Нолан мав звичку, розчахнувши усі станційні двері так, наче він після запеклого штурму ввірвався, нарешті, до казематів, усамітнюватися у своєму ванькирчику, вихиляти першу пляшечку пива, на почин трудового дня, і заглиблюватися у вчорашню вечірню газету. Читати вечірню газету містер Нолан любив, полюбляв таке діло. Він читав її п’ять разів, за чаєм, за вечерею, за сніданком, вранці, за пивком, і в обід. У час робочого дня, а містер Нолан був ґалантним кавалером, він заносив цю газету до жіночої вбиральні і клав десь на видноті. Мало яка дрібниця приносила людям таку втіху й розраду, як Ноланова вечірня газета.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Уот», після закриття браузера.