Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

до люстрації, обов’язкового перегляду минулого тих осіб, які обіймають впливові посади. Але я, звісно, схиляюся до думки, що це юнацька зухвалість. Саме тому, що вони найамбітніші й хочуть посунути старші покоління, за комунізму вони були б тими людьми, які співпрацювали з режимом.

Є два типи конформізму. Перший — це банальний конформізм, зумовлений особистим інтересом чи браком розуміння: конформізм комунізму в його останні роки. Другий тип — це конформізм танцівників Кундери, які ревно вірили в 1940–1950-х. Знаєш, коло людей, які бачать тільки обличчя одне одного, обертаючись спинами до світу, і вважають, що бачать усе.

Талановитих письменників, як-от Павел Когоут чи сам Кундера, поглинає ця віра, переконання і ширший колективний наратив, у якому їхня автономія й автономія інших людей відходить на другий план. Це небезпечніший із двох різновидів конформізму — бодай тому, що значно менш спроможний осягнути потенційний масштаб своїх злочинів. Химерність у тому, що із зовнішнього погляду — з перспективи спостерігача — витончений конформізм інтелектуала, який танцює в колі, набагато привабливіший, ніж егоїстичний вибір боягузливого суб’єкта.

Це вражає в Кундері — його письменницька чесність у питанні привабливості сталінізму. Він описує спокусливість поведінки, яка нині зовсім не здасться нам притягальною і на яку навіть він озирається з відразою.

Відкриття 2008 року, буцім Кундера в молодості шпигував для поліції (у комуністичній Чехословаччині 1951 року), — як на мене, цілковите непорозуміння. Якщо він був ідейним комуністом, а він ним був, то повідомляти про свої підозри поліції справді було його етичним обов’язком, і тут немає підстав для шоку.

Дивуючись такому, ми лише виказуємо власне нерозуміння. За півстоліття ми настільки спростили картину, що кожен опонент комунізму начебто мусив ціле життя бути добропорядним лібералом. Але Кундера не був добропорядним лібералом. Він був переконаним сталіністом: про це, зрештою, ідеться в його романах. Якщо ми хочемо збагнути той час і місце, зрозуміти, як комунізм промовляв до таких людей, як Кундера, доведеться задіяти всю емпатію.

З цієї ж позиції Марсі Шор в одному з есеїв цитує Когоутову піднесену оду Клементові Ґоттвальду, де той стоїть простоволосий на Староміській площі 1948 року. Оду комуністові, президенту Чехословаччини, який мав повести нас уперед, у новий прекрасний світ. І це той самий Павел Когоут, який згодом стане героєм літературно-культурного дисидентства 1960-х. Це той самий чоловік. Але не можна відшукувати в цьому новому Когоуті того давнішого.

У лібералів Холодної війни і східноєвропейських дисидентів є й інші цікаві збіги. З нинішнього погляду доволі проблематично, що ліберали Холодної війни не мали чого сказати про економі-ку. Для східноєвропейців мовчання на цю тему було перевагою: так їх краще приймали на Заході.

Центральноєвропейські інтелектуали зневірилися в економіці — наскільки вона взагалі колись була їм небайдужою. Економіка скидалася на політичне мислення, а отже, на щось зіпсоване. Економічні реформи були можливі тільки там і тоді, де були категорично відокремлені від будь-яких явних ідеологічних обґрунтувань. Деякі письменники, зокрема й Гавел, вважали макроекономіку репресивною у своїй суті.

Тож вони уникають цієї теми — саме коли у Британії здійснює революцію Марґарет Тетчер, а Фрідріх Гаєк знов у фаворі на Заході: стверджує, що державне втручання в економіку завжди й усюди є початком тоталітаризму.

Так закінчилась історія реформістського комунізму. Якщо тепер прочитати, наприклад, чеського економіста Ота Шика або угорського економіста Яноша Корнаї, ми побачимо, що навіть у 1960-х вони все ще намагалися врятувати основу соціалістичної економіки, додаючи в однопартійну командну економіку окремі ринкові чинники. Але навряд чи їхні ілюзії здавалися смішними через те, що Захід уже не був кейнсіанським. Думаю, Шик, Корнаї та інші почали усвідомлювати, що їхні пропозиції зовсім недієві.

До робочої версії реформованої комуністичної економіки найбільше наблизилася Югославія або Угорщина. Але Югославія — Югославія «робітничого контролю» і «самоуправління» — була міфом, і, гадаю, дехто з кращих економістів це вже усвідомлювали. Міф спирався на ідеалізацію місцевого виробництва й далеке відлуння ідеї фабричних колективів і локальної синдикалістської автономії.

Угорська система таки працювала. Але працювала саме й виключно завдяки своєму п’ятому колесові — приватному сектору. Йому дозволяли існувати ласкаві кадаристські принципи (ти вдавай, що ти X, а ми вдаватимемо, що тобі віримо). Поки приватний сектор угорської економіки не надто випинав своє існування перед владою, йому дозволяли виконувати неофіційну роль. Але ніхто не міг би без сміху назвати це соціалістичною економікою.

Я не вважаю, що навіть після розчарування всі комуністи-реформатори раптом стали ідеологами вільного ринку. Насправді майже ніхто не став. Навіть поляки, які у 1980-х, у період підпільної «Солідарності», різко перемикнулись на ідеї бюджетів, валют, реформ і на справжні макроекономічні критерії, не конче перетворилися на адептів Гаєка. Здебільшого в цьому керунку пішли історично неграмотні економісти молодшого покоління. Один із послідовників Гаєка старшого покоління, несосвітенний Вацлав Клаус, зрештою став президентом Чеської Республіки.

Але цікаво, що у світі до 1989 року, хоча дисиденти, про яких ми зараз говоримо, не були ринковими економістами, а люди, про яких ми говорили весь цей час, не були економістами взагалі, вони могли доходити висновків, у яких вільний ринок набував певної чарівності. Коли живеш в умовах планової економіки, додай трохи ринковості — і все засяє, оживе, нагадає про легкість. Це чимось схоже на громадянське суспільство, яке не є ані індивідуальним, ані державним.

У вітрині торговця овочами на вільному ринку речі значно цікавіші, ніж у Гавелового торговця овочами.

І не лише. Згадаймо щоденник Леопольда Тирманда. Сталіністська Польща 1954 року — і людина, яка чистить його взуття чи пере краватки. Такі люди — особи притягальні, двічі пережитки: по-перше, вони, вочевидь, євреї (звісно, сам Тирманд — єврей і ніколи про це не каже), а по-друге, вони є пережитками довоєнного капіталізму, такі чарівні вцілілі зі зниклого світу, утілення буржуазних уявлень про охайність і моду.

А тоді Мілош в останньому розділі «Поневоленого розуму» пише про людей, які шукають способу вкрасти кілька сорочок і продати їх — це, звісно, зовсім не чарівно в умовах справжнього капіталізму, так-так, спробуй щось укради з крамниці у Нью-Йорку чи вже в сучасній Варшаві; але за тих комуністичних обставин це виглядає індивідуалізмом. Навіть Гавелу «Силі безсилих» твердить: якщо ти пивовар, твоє діло — варити добре пиво. А це якщо не зовсім капіталістична етика, то етика, яка явно узгоджується з капіталізмом.

Це бачення фіксує та ілюструє ілюзію, колись поширену й на Заході: найчистіша форма, морально найчистіша форма капіталізму — по суті, ремісниче виробництво. Тобто найважливіша ознака