Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Розділ 29

— Ну і навіщо воно тобі потрібно?

— Ти про договірний бій?

— Ні, про зорепад… — гмикнула Ніка.

Ми йшли вулицею у напрямку модуля, який займали механіки. Дружина наполягла, що візит відкладати не варто. Хто знає, як ще все обернеться? А ну, ті передумають, і відмовляться продавати квадроцикл. Я не перечив… Хоч і втомився, але пройтися, провітрити голову не зашкодить.

— А що такого? — потис я плечима. — Це звична практика. Як би не вітається гільдією, але, якщо за руку не спіймали, то й не осуджують. Різні причини бувають… Я, правда, сам ще ніколи на таке не погоджувався. Але то таке… Рейтинг для мене вже не важливий, а гроші зайвими не будуть.

— Максим Коваль? — наче з-під землі виріс перед нами поліцейський.

— Так.

— Прошу йти за мною… Тут поряд.

Щось я надто великою популярністю став користуватися серед місцевих поліцейських.

— А що таке? У мене інші плани…

— Вас хоче бачити начальник поліції К-003. А він не любить чекати. Тож, раджу поквапитися.

Я глянув на Ніку, та потисла плечима. Ну, так, хто знає, навіщо я знадобився поліцмейстеру?

— Іди, я слідом… Зачекаю на виході.

— Прошу не затримувати… — нагадав про себе поліцейський.

— Ну веди…

— Прошу он у той провулок.

Угу. Схоже, візит буде не офіційний. Бо відділок поліції зовсім у іншому боці. 

Йти й справді далеко не довелося. Лише раз завернули і зупинилися перед дверима звичайного типового сімейного блоку. У такому ж жила Ніка з батьками.

Поліцейський кілька разів постукав, а потім відчинив двері.

— Заходьте. Вас чекають.

Ну, заходьте, то й заходьте. Невеличкий, більше схожий на шафу, передпокій — тільки щоб скинути брудне взуття та верхній одяг. Взуття у мене чисте, а верхнього одягу, через літню пору, немає. Тож іду далі.

Простора кімната. Поперек — широкий і міцний стіл. Позаду — широке, м’яке крісло. На кріслі здоровезний і неймовірно товстий, як борець сумо, чолов’яга. Перед столом — звичайний стілець. Роблю крок до нього.

— Не мусиш сідати, — гулким басом відзивається чолов’яга. — Це не займе багато часу.

Здвигаю плечима і залишаюся стояти. Я лише за. Чим швидше ми розійдемся, тим краще. Я не напрошувався.

— Я не люблю, коли у моєму місті вбивають людей… — гуде далі поліцмейстер.

— Це Арена. Ми всі підписуємо контракт, у якому передбачено, що...

— У дупу запхай свій контракт, — перебиває той мене. — Повторюю: я не люблю, коли у моєму місті гинуть люди. Це зле для іміджу. А ще, я дуже не люблю вбивць.

Мовчу. Схоже, начальник поліції звик чути лише власний голос. Він не кверг, а тому мені нема до нього жодного діла.

— А що це значить? — питає тим часом той.

Мовчу далі.

— А це значить, — веде далі поліцмейстер, — що, які б у тебе не були плани, ти маєш забратися з міста якнайшвидше. Наступний бронехід прибуває до К-003 через шість днів. Сідай на нього і вшивайся звідси. Сподіваюся, грошей на квиток у тебе вистачить?

— Післязавтра…

— Що «післязавтра»? — здивовано перепитує той, явно чекаючи іншої відповіді.

— Я можу забратися з вашого міста післязавтра. Міг би й завтра, але вже пообіцяв Павуку провести ще один бій.

— І додати ще один труп? — невдоволено смикає щокою поліцмейстер.

— Ні. На цей раз жодних трупів. Усе буде як треба.

— Павук заплатив, — розуміюче киває той, а потім, видно щойно усвідомивши, що саме я сказав, втуплює у мене здивований погляд. — Ти сказав: післязавтра? Мені не причулося.

— Ні, саме так я і сказав.

— Ні, що усі бійці пришиблені, я знаю. Але ж не настільки… Ти що, пішки збираєшся піти з купола?

— Ні. Я збираюся звідси поїхати…

— Нічого не розумію… А ну, присядь. Бачу, ти маєш що розповісти.

Не демонструю гордість, сідаю.

— Давай, викладай, що задумав?

— Усе просто, — потискаю плечима. — Я маю замір придбати у ваших механіків квадроцикл, і вже на ньому продовжити подорож.

Тримати це в таємниці нема сенсу. Однаково така подія стане відома поліції. Адже без їх дозволу ніхто мене на зовні не випустить. Шлюз, не двері в бар, котрі може відкрити кожен.

— Таки божевільний… — потирає підборіддя поліцмейстер. — Але, мене це не стосується. Ти не з моєї громади. Хочеш покінчити з життям — твої проблеми. А мій клопіт, щоб ти швидше забрався геть.

— Тоді, можливо, мені буде потрібна ваша допомога.

— Поясни?

— Я не певен, що мені вистарчить грошей, аби придбати той квадроцикл. Ми ще не торгувалися. А механіки можуть заломити ціну. От я й хочу просити вас, посприяти покупці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍