Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 16.2

***

Зима, що передувала приїзду хольдингів в Недоре, видалася дуже сніжною, і Віала помітно скучала. Хальвард, як і завжди, залишався поглинутим справами герцогства, яких вистачало з надлишком. Ульф пропадав на тренуваннях новобранців чи по гарнізонах. Останнім часом навіть із Йорунн не вдавалося поспілкуватися, як слід. Чомусь степовичка ховала посмішку і вишукувала різноманітні приводи, щоб якомога менше залишатися на очах у подруги. Віалі доводилося або сидіти на самоті, або прогулюватись містом. Добре, що хоч Арен при першій же нагоді люб’язно складав їй компанію, інакше вона б остаточно відчула себе покинутою напризволяще. 

Молодий гвардієць користувався не аби якою довірою брата й все частіше виконував особисті доручення герцога. Щоправда, Віалі не подобалося, якими небалакучими стали чоловіки в останні місяці. Якщо раніше за столом або під час неквапливих прогулянок звучали невимушені розповіді про події за горами чи обговорення найближчих планів, то тепер у повітрі висіло напружене очікування скорих змін.

В середині зими Ульф поїхав до фортеці Хьортен разом із Йорунн та, на жаль, Ареном. Хуртовина, що піднялася на перевалах, затримала їх майже на два додаткові тижні. Самотність швидко набридла Віалі. Втім, бракувало їй не тільки брата й подруги, а й теплого, м'якого погляду сіро-зелених очей міатця. 

Це відкриття здивувало, налякало і потішило водночас. Дівчину роздирали радість і сумніви. Вона розуміла, що її почуття давно вже перетнули межу невинної зацікавленості, а головне — якась її частина відчайдушно бажала, аби неоформлені мрії й сподівання таки втілились у реальність. Як саме? Вона не могла сказати напевно, але сподівалася, що справді варта й кохання, і щастя. 

Заважало лише одне: розуміння, що справжні стосунки не терплять брехні й мовчання. Рано чи пізно їй треба буде розповісти про своє минуле. А от чи прийме Арен неприємну правду, чи обере триматися якомога далі від «зіпсованої» жінки? «Нікчемний товар», «підтіпанка» — саме так її назвав колишній хазяїн перш ніж продати за жменю дрібноти, наче пригнилий овоч на ринку.       

Віала знала, що це неправда. Знала, що мусить гнати ці думки. Їй вдалося зробити це настільки, аби жити нормальним життям, щиро сміятися й радіти. Та все ж колишні страхи сколихнулися і піднялися в душі, змішавши воєдино почуття, переживання і надії. Не знайшовши спокою, Віала вирушила в храм Семілікой — єдине місце, де вона могла говорити відверто.

Дорога до храму виявилася довшою, ніж зазвичай. Сніг, що засипав вулиці, скрипів під ногами й намагався просочитися у взуття. До храму Віала увійшла замерзлою, злегка втомленою, але спокійною.

Схиливши голову перед статуями Семілікої, вона тихо пішла по колу, вдивляючись у деталі зображень. Діва, Дружина, Мати, Воїтелька, Збиральниця, Руйнівниця, Смерть. Сьогодні Віала поглянула на них по-новому. Зазвичай ці образи здавалися напрочуд різними. Як може Мати йти рука об руку з Руйнівницею? Тепер же втілення богині стали неймовірно схожими одна на одну. У виразі облич, у погляді, навіть у застиглих жестах проглядалася одна й та сама жінка, чия суть була давніша за саму землю.

Віала вперше застигла навпроти Дружини й подумки потягнулася до неї, втілюючи в шепіт міркування, які не давали спокою довгі роки. Про застарілу образу, страхи, відродження з попелу власної душі. І про надію, про право знову жити й вдихати на повні груди, право кохати й бути коханою.

Кам'яна статуя дивилася просто на Віалу і було в її обличчі щось таке живе, що дівчина здригнулася і позадкувала. На коротку мить їй здалося, що постать у білому злегка повернула голову й простежила за її рухами. Мармурових губ торкнулася підбадьорлива посмішка, осяяна м'яким світінням. У серце штовхнула тепла хвиля, сповнена розумінням і нескінченною любов'ю. Віала кліпнула — і марення зникло: на білий мармур просто впав промінь світла з вікна під самою стелею.

— Про що б ти не просила, тобі відповіли згодою. Велика честь, дитино, — пролунало з-за спини. — Благословенний прихід богині, бо вона — життя втілене.

— Ох! Верховна жрице… — Віала ледь не підстрибнула від подиву, але швидко опанувала себе й шанобливо схилила голову. — Не чула, як ви увійшли.

— Я намагалася не відволікати тебе від молитви.

Віала перевела погляд на скульптуру й вдивилася в нерухомий камінь. Статуя, як статуя.

— Мені привиділося чи ви теж бачили її живі очі?

— Я бачу їх постійно. Тут, у власних спогадах і молитвах, — жриця постукала себе по лобі. — Богиня завжди являє себе по-різному, але це не сплутати ні з чим. Її прихід — щедрий дар для усього, що живе.

— Як дивно, — Віала знову повернулася до статуй. — Я стільки років приходила сюди, ділилася всіма своїми переживаннями й сприймала вашу допомогу як належне, але жодного разу не запитала про те, що привело у цей храм вас.

— Чи так це було важливо? — очі жриці променилися теплом. — Ти занадто юна, щоб звалювати на себе чужі турботи. Цінуй молодість, вона так швидко минає! Лише пара десятків років — і тягар прожитого неминуче ляже на плечі. Тоді в тебе з'явиться і терпіння, і мудрість, і вміння полегшити чужі печалі. А зараз час ще не настав... ні, зовсім не настав.

Вона підійшла до Віали, взяла її долоні у свої:

— Відкинь страхи, відпусти їх і живи далі. Довірся тому, кого обрало твоє серце. Якщо він гідна людина, то все зрозуміє правильно і стане тобі опорою і захистом. Якщо ж правда відштовхне його, то йому не місце поруч із тобою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍