Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 32

Холод пробирав до кісток. Спершу, поки бігли, нічого навіть спітніли. За що, власне, тепер розплачувалися. Волога білизна витягала тепло ще швидше.

— Xи варто було так квапитися, щоб тепер у лісі від холоду околити? — вистукуючи зубами, промовив Тихін.

— Чому ні? — знизав плечима Іван. — Смерть від морозу, кажуть, найприємніша. Заснув і вже з янголами розмовляєш. А замешкалися б — то не сьогодні-завтра затанцювали б на дибі, коли нас розпеченим залізом почали б допитувати.

— Угу… — пирхнув Тихін. — Якраз ангели на нас і чекають. А чортів із вилами не хочеш?

— Тіпун тобі на язик, — сплюнув Іван. — З чого б це раптом? Ми ж не з власної волі бешкетували. Господар наказував. З нього і попит.

— Ну, а ти — невинне дитятко. Не знав, на що йдеш? Ні, друже. Як не крути, а за усі наші витівки та пролиту кров, нам давно у пеклі місце гріють.

— Та щоб тобі чиряк на язиці вискочив! — розлютився Іван. — Що ти до мене зі своїм пеклом причепився?

— Там тепло… — мрійливо протяг Тихін, хукаючи на задубілі пальці.

— Нічого, — підбадьорив його товариш. — Доберемося до місця, зігріємось.

— А якщо він обдурив?

— Навіщо? — знизав плечима Іван. — Влаштовувати втечу, щоб у лісі заморозити?

— Так… безглуздо, — погодився Тихін і енергійніше рушив уперед. Невідомий рятівник обіцяв, що у Степановій балці їх зустрінуть і відведуть у безпечне місце.

Взагалі, все сталося, як уві сні. Коли сердюки кинули їх у холодну, Тихін з Іваном зрозуміли, що пропали. На цей раз не відкрутяться. Коли за допит беруться козаки, заговорить навіть німий. І приймати муку немає сенсу, все одно раніше чи пізніше хтось не витримає і зізнається у всьому. Краще вже відразу… Тоді хоч можна сподіватися на м'якше покарання. Що не повісять, а до стовпа прив'яжуть… Це теж не солодка страва. Сотню чи скільки київ не кожен зможе витримати, але все-таки шанс залишається. Спина міцна, може і виживе...

Тож, до того моменту як у льох відчинилися двері, обидва невдахи розбійники вже були готові розповісти усе, як на сповіді. Яким же було їхнє здивування, коли до приміщення увійшли не сердюки, а якась невідома людина, з закутаним по очі обличчям.

— Ходімо… — коротко кинув він.

— Куди? — завбачливо поцікавився Іван.

— На волю… — так само небагатослівно відповів незнайомець. — Чи ви на дибу хочете?

— Ні, — одразу ж схопився на ноги Тихін. — Вже йдемо… Але… там же вартовий?

— Не ваш клопіт...

Незнайомець вийшов назовні, Іван із Тихоном — хоч і не впевнено, але рушили слідом.

Вартового й справді побоюватися не було потреби. На ганку, закутавшись із головою в кожуха, голосно хропів один із сердюків, яких приставили охороняти розбійників.

— Ну і що? А куди далі? Нас же всюди шукатимуть? — незважаючи на те, що на площі не було жодної живої душі, пошепки запитав Тихін.

— У Степанову балку йдіть, — махнув у потрібному напрямку незнайомець.

— Навіщо? — не втримався Іван. — Адже не літо — зима. Замерзнемо до ранку.

— Не турбуйся, — Тихонові здалося, що незнайомець глузливо хмикнув. — Не замерзнете. Вас там зустрінуть… І ворушіться хутчіше. До світанку встигнути треба. Щоб як похопляться, і слід уже застиг.

Втікачів підганяти не довелося. Воля і життя були надто солодкою принадою.

Тож перевести дух зупинилися тільки після того, як пірнули під крони дерев у Степановій балці.

— Щось ніхто нас не зустрічає… — закрутив головою Тихін, не стільки вдивляючись (до світанку залишалося кілька годин, а під деревами було ще темніше) скільки прислухаючись. І почув… Неподалік пролунав скрип снігу. Кроки були спокійні, неквапливі, впевнені. Але лунали якось дивно, не наближаючись.

— Ми тут, — подав Іван голос.

Скрип на мить затих, а потім знову почувся, тепер квапливіший. І хто б там не був, тепер він таки йшов у їхній бік.

— Ну, слава тобі, Господи, дісталися… — щиро перехрестився Тихін. І це було останнє, що він зробив у своєму житті. З-поза найближчого стовбура до нього метнулася величезна тінь, ударила в груди, збила з ніг і важко навалилася зверху. А наступної миті шию хлопця обпік різкий біль, такий нестерпний, що він спробував закричати, але замість крику лише кров поштовхами забулькала з розірваного горла. Майже відгризена голова безсило впала на бік, а тьмяні очі Тихона незряче витріщилися на товариша, якого поруч жерла така сама тварюка, як і та, що вбила його самого…

 

Незважаючи на те, що сьогодні стіл накритий в кожній хаті, і найсварливіша дружина не дорікне чоловіка зайвою чаркою, корчма Лейби не пустувала. З десяток городян, навіть не знявши кожухи, поспішали випити за новонародженого та зазивали один одного у гості.

— Та відчепи ж ти! Сказав, безкоштовно не наливаю! Таке свято, а ти на дурняка хочеш! Бога не боїшся! — Лейба безцеремонно відсунув убік, когось із відвідувачів, тоді побачив прибулих і широко посміхнувся. — О! Пане Остапе! Пан козак! Дякую, що зазирнули! Лейба щиро вітає вас з такою радістю!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍