Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Доведеться тепер святому Петрові добряче посушити голову, встановлюючи причину передчасної смерті покійного.

Відпустив тлінні останки і підважив стулку палашем. Клинок міцніший, та й зламати не шкода. Не свій же. Двері поступилися.

Ще один коридор, наприкінці якого широкі сходинки і, здається, сходовий майданчик. У сенсі: буде вибір, куди звернути.

Коридор, начебто, не охороняється, але не поспішатимемо з висновками. Ау, брат покійний. Ще раз спільній справі послужити не хочеш? Може, зарахується.

Підхопив труп під пахви і рушив уперед. Не поспішаючи… А куди поспішати? Та й непристойно, з небіжчиком на руках.

Першу стрілу чернець отримав кроків через п'ять. І ще одну… на десятому кроці. Схоже, вирішивши остаточно заплутати воротаря Раю. Двічі померти така справа, з ким не буває, але чотири рази поспіль — явний перебір.

Кордегардія! А в ній три побратими мого «провідника». Побачивши, хто і в якому вигляді, до них завітав, монастирська братія заціпеніла. А коли обсмалений труп, після мого поштовху, влетів просто в обійми найближчого, і зовсім втратили зв'язок з реальністю.

— Пістоль!

— Бабах! Бабах!

Чого вже тепер таїтися? Вони так кричали, що будь-які постріли заглушити могли.

— Шабля.

Третій чернець, який отримав від мене гостинець у вигляді покійника, тільки-но зумів його позбутися. Але в очах бідолахи плескався такий жах, що удар шаблею став для нього збавленням мук.

У кордегардії нічого цікавого не знайшлося. Крім дуже важкої зв'язки ключів. У півпуда вагою, не менше. Як би що, то і за зброю зійде.

На сходову клітку виходило двоє дверей. І в кожній була замкова щілина. Це вже обнадіювало. Параноя шепотіла, що пластид… тьху, заклинання можна і на них накласти. Щоб тільки свої могли відкривати, але це вже було занадто складно. Варта в передпокої, мабуть, не вічна, міняється хоч через добу. І що кожного разу код доступу інший? При чому навряд чи його накладають прислужники. Значить, щодня треба когось із вищих чинів турбувати. А вони цього, страшенно не люблять. В усіх світах...

Ліворуч підеш, праворуч підеш… Вічна дилема. Наліво приємніше, але загрожує наслідками. Праворуч... А чому б і не сходити, ламаючи стереотипи?

Придивився до конфігурації замкової щілини, перебрав ключі... Відкрив… Із четвертої спроби.

І, ледве зайшов, як мусів з усією спритністю ухилятися від удару хрестом по голові. Мабуть, моє скреготання у замку були почуті і правильно розцінені. Бо за дверима на мене чекали...

Священик. У червоній сутані та з масивною патерицею в руці. Посох мав навершя у вигляді здоровенного хреста з жовтого металу. Саме ним священик і спробував мене благословити.

— Пістоль!

Одне задоволення стріляти лежачи на спині, коли мішень нависає над тобою, закриваючи весь доступний для огляду простір. І хотів би, а ніяк не схибити.

Від удару кулі в груди, священик ступнув назад, ще раз... і завалився горілиць. Посох гримнув поряд. З характерним металевим брязкотом. Уявивши, що міг отримати цим «плюсом» по голові, я навіть здригнувся. Ніякий шолом гусара не врятував би від контузії. Ну а що зробили б з моїм непритомним тілом тутешні святоші, навіть додумувати нема бажання.

І ще одне… Тиша закінчилася за цим порогом. Тепер навіть сморід послабшав від несамовитих криків, болісних зойків, благань, стогонів і ридань, що виплеснулися на мене з-за цих дверей.

Матусю рідна, куди ж мене занесло цього разу? Чи не в самісіньке пекло я вломився, як алкоголік з похмілля у пивну? Може, краще звалити звідси тихесенько? Поки не помітили і не почаркували?