Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

колись була нещасною і тим розбивала мені серце — це ти. Усе тривало декілька місяців після смерті твоєї матері. — Чоловік нахилився, щоб понюхати одну з червоних оксамитових троянд, що вже осипалася. Він глибоко вдихнув її аромат, а потім приклав руку до спини, щоб випростатися.

— Але сумно те, — наполягала Ґвен, — що її мати не померла. Вона тут, у Партаґезі.

— Так. Ханна тут, у Партаґезі!

Вона досить добре знала батька, щоб не наполягати. Вони й далі йшли мовчки, Септимус оглядав квіткові клумби, а Ґвен намагалася не чути розпачливого плачу племінниці, що так чітко відлунювався в її голові.

Тієї ночі Септимус серйозно замислився, що ж робити. Він уже знав маленьких дівчаток, які втратили свою матір. І він знав, як з ними домовлятися. Коли чоловік виробив план дій, то міцно, без сновидінь, заснув.

Уранці він поїхав до Ханни й оголосив донці:

— Гаразд. Усе готово? Ми збираємося на таємничу прогулянку. Час Ґрейс трохи краще познайомитися з Партаґезом; дізнатися, звідки вона.

— Але я саме штопаю штори. Для церковної зали. Я обіцяла преподобному Норкелзу…

— Я сам її провезу. Усе буде гаразд.

Таємнича прогулянка почалася з поїздки в лісопилку Поттса. Септимус пригадав, як дітьми Ханна і Ґвен полюбляли годувати яблуками та цукром-рафінадом клейдесдайлів, коней-ваговозів, що там працювали.

Тепер деревину перевозили залізницею, та на лісопилці й досі тримали кількох старих робочих жеребців для надзвичайних ситуацій, якщо в лісі частину залізничної колії змивав дощ.

Поплескавши одного з коней, він сказав:

— Знайомся, Ґрейс, це Арабелла. Можеш сказати «Арабелла»? Хлопче, запряжи-но її у воза, — сказав Септимус конюхові, який швидко кинувся виконувати завдання. Через деякий час він привів Арабеллу, запряжену у двоколку.

Спершу Септимус посадив Ґрейс на сидіння, а потім і сам умостився поруч.

— Ну що, трохи прокатаємося? — спитав він і вдарив коня віжками.

Ґрейс ніколи не бачила такого великого коня. Вона жодного разу не була в справжньому лісі, якщо не враховувати ту невдалу пригоду в чагарниках за будинком Ґрейсмарків. Майже за все своє життя дівчинка бачила лише два дерева, норфолкські сосни на Янусі. Септимус прямував старою просікою крізь височезні евкаліпти, показуючи дівчинці кенгуру та варанів, що з’являлися то тут, то там. Ґрейс немов занурилась у казковий світ. Час від часу вона вказувала на пташку чи валабі[15]:

— Що це?

І дідусь називав тварину.

— Дивись, маля кенгуру, — сказала вона, вказуючи на сумчастого, який поволі стрибав поблизу дороги.

— Це не дитинча кенгуру. Це квока. Вони такі ж, як кенгуру, але крихітні. Більшим він не виросте. — Чоловік погладив онуку по голові. — Я радий, що ти посміхаєшся, доню. Знаю, що тобі сумно… Ти сумуєш за своїм старим життям. — Септимус замислився. — Мені відомо, що це таке, тому що це колись трапилося й зі мною.

Дівчинка здивовано поглянула на нього, і він продовжив:

— Я попрощався з мамою і відправився до Фримантла на вітрильному судні через весь океан. Тоді був трохи старший за тебе. Знаю, це важко навіть уявити. Але я прийшов сюди і знайшов нових маму і тата, Сару та Волта. Відтоді вони дбали про мене. І вони любили мене, так, як моя Ханна любить тебе. Отже іноді в житті людини буває не одна сім’я.

З виразу обличчя Ґрейс Септимус не міг зрозуміти, що саме дівчинка втямила з цієї розмови, тому змінив тему. Кінь ступав повільно, й крізь гілки високих дерев то тут, то там проглядали промені сонця.

— Тобі подобаються ці дерева?

Ґрейс кивнула.

Септимус вказав на молоді саджанці.

— Бачиш, ростуть маленькі деревця. Ми вирубуємо великі старі, а нові займають їхні місця. Усе знову виросте, якщо дати йому час. Коли ти досягнеш віку цього дерева, воно стане велетнем. Отак влаштовано все. — Раптом у його голові сяйнула думка. — Одного дня цей ліс належатиме тобі. Це буде твій ліс.

— Мій ліс?

— Він належить мені, одного чудового дня він належатиме твоїй мамі та тітці Ґвен, а потім стане твоїм. Що ти про це думаєш?

— Можна мені правити конем? — запитала дівчинка.

Септимус розсміявся.

— Дай мені руки, і ми триматимемо віжки разом.

— Ось вона, жива і неушкоджена, — сказав Септимус, коли привів Ґрейс до Ханни.

— Спасибі, тату! — Жінка присіла, щоб бути з дочкою нарівні. — Ти гарно провела день?

Ґрейс кивнула.

— І ти гладила коней?

— Так, — тихо сказала вона, протираючи очі.

— Це був довгий день, сонечко. Час купатися, а потім я покладу тебе спати.

— Він подарував мені ліс, — сказала Ґрейс із легкою посмішкою, і серце Ханни стислося.

Скупавши доньку того вечора, Ханна сіла на ліжко дівчинки.

— Я така рада, що ти гарно провела день. Розкажи мені, що ти там бачила, люба.

— Квоту.

— Що-що?

— Квоту. Вона маленька і стрибає.

— А! Квока! Милі тваринки, правда? А що ще?

— Великого коня. Я ним правила.

— Пам’ятаєш, як його звати?

Дівчинка задумалась.

— Арабалла.

— Правильно, Арабелла. Вона прекрасна. У неї там ще й друзі є: Самсон, Геркулес та Діана. Арабелла досить стара, знаєш. Але, як і раніше, вона дуже сильна. Хіба дідусь не показував, які повози з колодами вона може тягнути? — Дівчинка була спантеличена, і Ханна пояснила: — Великі підводи, однак лише з двома величезними колесами. Коні тягнуть навантажені на них велетенські дерева з лісу, щоб потім їх порубали на колоди. — Дитина похитала головою, і Ханна сказала: — О, моя люба, я стільки хочу тобі показати! Ти полюбиш ліс, я обіцяю.

Коли Ґрейс заснула, Ханна залишилася поруч із нею, плануючи майбутнє. Вона покаже їй польові квіти, коли настане весна. Вона купить їй шетландського поні[16], щоб вони могли їздити вузькими лісовими стежками разом. Наступні десятиліття раптом відкрили в її уяві стільки перспектив, і нарешті вона наважилася думати про них.

— Ласкаво просимо додому! — прошепотіла Ханна сплячій донці. — Ласкаво просимо додому, сонечко! — І того вечора вона повернулася до своїх обов’язків, наспівуючи собі під ніс.