Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я впустив дитину в хату.
– Мама не хоче вставати! – сказала вона, втираючи сльози рукавом замизканої свитки.
Ми з мамою мовчки переглянулися. За кілька хвилин я й Микола вже подалися до Ганниного подвір'я. Коли ми ввійшли в хату, то побачили те, чого й побоювались. Ганна лежала горілиць на широкій лаві мертва. Її викочені шклисті очі дивилися на нас. Своїм широко розтуленим ротом вона ніби ловила останній ковток повітря. Видно було, що вона вмерла зовсім недавно перед тим, як Марійка постукала до нас у двері. На щоках її ми ще бачили сліди сліз і також бачили, як на її обличчі, наче мурашки, туди-сюди сновигали, шукаючи теплого місця, воші. Поруч з нею, замотаний в якесь ганчір'я, лежав її мертвий син. У хаті, що складалася лише з сіней і однієї кімнати, було порожньо й брудно. Все вмебльовання становили дві лави попід стінами, а чогось їстівного не лишилося ані крихти. Долівка була вся перекопана, в стінах видніли попробивані діри, а комини печі й груби були геть розвалені: виразний знак, що це робота хлібозаготівельної комісії. Безперечно, що зовсім недавно вона шукала тут прихованих харчів.
Ми з Миколою застигли, уражені жахом. Мені хотілося або вибігти звідси з вереском, або сісти поруч з мертвяками й узятись рукою за їхні холодні долоні, щоб якось виявити свій смуток і співчуття, але я не зробив ні одного, ні другого. Я просто стояв, немов скам'янілий і, дивлячись на мертву матір та її сина-хлопчика, питав сам себе:
– Чому? Чому вони повинні були вмерти?
Ми залишили мерців у хаті, надіючись, що колгоспна похоронна бригада забере їх під час щоденних своїх пошуків трупів. Місяців зо два тому в селі було виділено спеціяльну бригаду збирати й ховати голодняцькі трупи.
А маленька Марійка пережила голод. Якийсь час вона пробула з нами, аж поки родичі дівчинки, що жили в місті, забрали її до себе.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Пригадую, як мама одного дня в кінці квітня 1933 року запропонувала мені з братом провідати нашу далеку родичку Пріську, що жила кілометрів за чотири від нас. Ми охоче погодилися. Дорогою ми могли також навідатися до деяких своїх знайомих і одноклясників, котрих не бачили від початку зими. Нас часто непокоїла думка про те, що з ними сталося, і ми готові були почути навіть найгірше.
Ми вирушили путівцем уздовж піщаних кучугур, що відділяли наше сусідство від лісу. Це саме тут ми переховували дещо зі своїх харчів. Був приємний, соняшний весняний день. Круг нас, весело щебечучи, перелітали з куща на кущ пташки. Всюди навколо видніло молоде зело, але ніде не було ані сліду людської істоти, ані звуку людських голосів. Так само не бачили ми ні котів, ні собак. Здавалось, якась жахлива чума пройшла селом, залишивши в живих тільки птахів та комах.
Дорога наша проходила повз Антонову хату на пагорбі, де кілька тижнів тому ми шукали нашого приятеля Івана. Коли ми підійшли ближче, то почули, на свій подив, чиїсь гучні голоси. Довкіл Антонової хати щось діялося: якісь люди чогось там шукали. Ми не могли стриматись, щоб не стати й не подивитись, яка там перечепа, і відкрили, що це якраз виконувала свою функцію хлібозаготівельна комісія. Тисячник села, «товариш Лівшиць», особисто керував обшуком і конфіскацією. Він стояв перед хатою, час від часу викрикуючи свої розпорядження. Кілька членів комісії перекопували заступами землю коло хати. Інші метушилися в хаті й у повітці.
Хоч воно виглядало на цілковите безглуздя, але все таки хлібозаготівельна комісія в нашому селі і далі вишукувала приховані харчі, дарма що на всі боки лютував масовий голодомор. Комісійники й далі ходили від хати до хати, надто ж припильновуючи ті садиби, де ще показувались якісь ознаки життя. Вони все так само домагалися виконання пляну хлібоздачі або просто перетрушували в селян комори й засіки, не дбаючи бодай за те, щоб запитати в господарів дозволу. Як ото завелося, так і далі ми були змушені й зобов'язані відвідувати збори й вислуховувати пропаґандистів, агітаторів та інших партійних уповноважених, що безнастанно вдовбували нам у голови величезне значення хлібозаготівель для держави або роз'яснювали, яку позицію займають партія та уряд щодо різних справ і подій чи які нові декрети з'явилися в країні. Звісно, на збори приходило дуже мало осіб, адже більшість з нас уже вигибла від голоду. А які ще жили, вже не мали фізичної сили вийти з хати.
Але завдяки цим зборам ті з нас, які могли ще на них ходити, дізнались, що десь у січні Центральний Комітет ВКП(б), звинувативши Україну в навмисному саботуванні пляну хлібозаготівель, прислав сюди як свого червоного губернатора Постишева – садистично жорстокого московського шовініста. Його призначення відіграло драматичну ролю в житті всіх українців.
Це саме Постишев приніс і запровадив у практику нову радянську російську політику в Україні. То була відверто проголошувана політика свідомого й нестримного винищення всього українського. Відтепер нам раз у раз втовкмачувано, що серед нас криються «буржуазні націоналісти», яких ми повинні знищувати. Це ж вони спричинили наші «харчові труднощі», це ж огидні «буржуазні націоналісти» морили нас голодом, і так далі й далі насновувалися звинувачення. На кожних зборах нам розказували, що боротьба з «українським націоналізмом» мала таке саме велике значення для «побудови соціялістичного суспільства», як і боротьба за хліб. Внаслідок цієї нової кампанії проти «українського націоналізму» було репресовано чи не все керівництво так званої Української РСР, а також вчинено погроми в усіх українських культурних, освітніх та громадських закладах. Навіть у нашому селі були проведені арешти у зв'язку із запровадженням цієї нової політики.
З приїздом Постишева в Україну хлібозаготівельна кампанія перетворилася в кампанію насіннєзаготівельну. Владу анітрохи не турбувало, що селяни мерли з голоду,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
