Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Після останньої пари я повільно складала речі, поки всі навколо метушилися. Ліза кинула на мене останній погляд, мовчки кивнула Лері, мов про щось домовилася, і поспішила в студраду. Я ж продовжувала скидати в рюкзак конспект, ручку і телефон, який досі лишався у беззвучному режимі.

– Підемо на тренування? – з сумнівом у голосі спитала Лера.

Я похитала головою, і вона зітхнула.

– Тоді я поїду на роботу?

З моїх губ зірвався безрадісний смішок.

– Ти мене питаєш?

– Ні, – м’яко відповіла вона. – З тобою все буде добре?

Навряд.

– Їдь, – сказала я, підводячись на ноги і закидаючи рюкзак на спину. – Я піду до студії.

Лера невпевнено кивнула, але більше нічого не сказала. Зараз її мовчазність і емпатія були благословенням для мене.

Попрощавшись у дворі, заповненому студентами, що теж ішли хто до виходу, а хто на стадіон, ми розійшлися. Лера пішла до воріт, а я – до свого барлогу.

В студії я зустріла лише новеньку. Юля сиділа за мольбертом, зосереджено нахмуривши брови, поки її рука залишала на папері різкі вугільні лінії. У неї уже був свій стиль, не дивлячись на юний вік.

В’яло махнувши їй рукою, я поспішила відвернутися, поки вона не почала розпитувати про вчорашнє. Повернутися сюди і так було нелегко.

Наблизившись до свого місця, я зупинилася. Все виглядало, як і вчора. Схоже, Віра попросила прибиральницю не чіпати те, що залишилося від моєї роботи.

Скинувши рюкзак на підлогу біля стільця, я вставила у вуха навушники і ввімкнула «Місячну Сонату» якомога голосніше. Я досі не могла слухати пісні, але гучні звуки теж добре відволікали від думок.

Зосередившись на власних діях, я без поспіху підняла відірвані шматочки полотна. На деяких з них вже була фарба, на інших – ні. Ігноруючи погляд Юлі, що спостерігала за мною за свого місця, я пройшла до смітника в кутку студії і викинула сміття.

Повернувшись, я підібрала з підлоги ножиці. На кілька секунд я застигла, вдивляючись у блиск холодного металу, що врізався у долоню. Це виглядало тривожно і... заворожливо.

Струсивши головою, я стисла кулак. Ножиці закрились. Другою рукою я підчепила раму картини і понесла її до смітника. Притулила полотном до стіни. Востаннє поглянула на ножиці і викинула й їх. Різкий стук, з яким вони впали на дно пластикового контейнера, прорвався навіть крізь гучну мелодію у вухах.

Зустрівшись поглядом з Юлею, я швидко відвела очі. Взявши на стелажі біля столу викладача чистий аркуш, я повернулася на своє місце. Опустилася на стілець і завмерла.

Руки не слухалися. Пересилюючи себе, я взяла з підставки простий чорний олівець і занесла його над папером.

Зробити перший крок завжди найважче.

Грифель торкнувся білої поверхні. Я повела першу лінію. Потім другу. Третю. На четвертій рука впала на коліна, мов поламана. Навіть маючи пару штрихів, я вже могла сказати, що лінії вийшли слабкі й невпевнені. Нове усвідомлення вдарило сильніше, ніж вчорашні події.

Натхнення зникло.

Не знаю, скільки годин пройшло, перш ніж двері в студію відчинилися. Краєм ока я помітила рух і підняла голову, хоча могла цього і не робити. Я знала, хто не міг залишити мене у спокої.

Макс повільно наближався, не зводячи з мене погляду. В його очах вирували емоції, але обличчя лишалося безпристрасним. Я дивилася на нього, мовчки благаючи, щоб мої почуття більше не прокидалися. Їм було добре в забутті.

Зупинившись біля мольберту, Макс повернувся до Юлі. Я теж. Очі дівчини розширилися від розуміння. Вже через секунду вона скочила зі стільця і почала квапливо прибирати своє робоче місце. Я знову поглянула на Макса, а він повернувся до мене.

Ми не говорили ні слова. Просто дивилися одне на одного, немов бачили уперше. Чого варті були роки дружби, коли на порозі з’являлося щось сильніше? Те, що може подарувати безмежне щастя, але частіше – зруйнувати все?

Тихо скрадаючись, Юля прошмигнула до дверей. Краєм ока я помітила її руде волосся, перш ніж двері, клацнувши, зачинилися.

Ми лишилися одні.

Макс повільно присів біля мого стільця, як учора. Тепер ми були на одному рівні. Обидва розбиті й знесилені. Переможені.

– Поцілуй мене, – зненацька прошепотіла я.

Макс нахмурився, але не ворухнувся. У нього самоконтролю було набагато більше, ніж у мене. Зрозумівши, що він не зробить цього, я схилилася перша.

Коли наші губи зустрілися, ми спинилися на кілька секунд. Я прикрила очі, не в силах дивитися на його безжальне обличчя. Ми завмерли у цій миті, яку хотілося розтягнути трохи довше. Цього разу я не відривалася, не виривалася.

Прощалася.

Здається, Макс зрозумів це, тому що його губи ворухнулися. Він хотів щось сказати? Чи, може, поцілувати у відповідь? Не бажаючи перевіряти, я знову його поцілувала. І знову. Зрештою, Макс здався.

Холодна долоня лягла мені на потилицю, притягуючи ближче. Пальці вже звично заплуталися в довгих китицях хустки. Я сперлася рукою на кам’яне від напруження плече і ніжно провела пальцями по цупкому матеріалу куртки. Ми з Максом підтримували одне одного, навіть коли знали, що це було востаннє.