Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Розділ 43

На обід ми заїхали у милу пекарню. Макс цілий час дивився на мене і посміхався.

— Що?— спитала я.

— Я так розумію ти фанат солодкого, що по тобі і не скажеш.

Я хмикнула 

— Натякаєш що я багато їм? Ти і не торкнувся до свого шматка.

Макс посміхнувся а тоді взяв свій круасан і розламавши його навпіл поклав половинку на мою тарілку.

— Це ж твоє, — сказала я з подивом дивлячись на нього.

— Мені не подобається ділити все на твоє і моє. У сім’ях все спільне а так як ми майбутні...

— Чекай чекай, — перебила я його. — Ти вже думав про нас як...сім’ю? 

Макс хмикнув.

— А чому б і ні. Мені двадцять п’ять років. Пора уже начебто. Чи невже...ти проти?

Невже я побачила відтінок страху в його очах?

— О...ні. Ти мені подобаєшся, і скоріше за все саме з тобою я готова розділити все і не тільки випічку. Але я про це іще не думала.

Я посміхнулася відчувши що хлопець розслабився. Я ж взяла у руку круасан і відкусила шматочок. Він був настільки смачним що я не стрималася і закотила очі.

— Це найсмачніша кондитерська в світі.

Макс засміявся.

— У тебе пудра аж на щоці. 

Я глянула на нього і пальчиками почала витирати щоки. Макс посміхнувся і простягнув руку. Я ж подалася йому на зустріч. Він перехилився через стіл і раптом поцілував мене в щоку а я засміялася.

— Що? Я не стримався перед солодкою щічкою.

Раптом мій телефон завібрував і я прийняла виклик від мами.

— Так мамусь.

— Каміла, вибач що турбую. Я знаб ти зараз із Максом і напевно я не вчасно але я Дениса мала забрати за три години. А подзвонила мама його друга і сказала що він начтирно хоче додому. Я не розумію що сталося але я з тіткою. Ми щойно щустрілися і ніяк не моду його забрати.

— Гаразд мамо, не переживай. Скинь адресу ми заберемо його.

Я скинула виклик і глянула на Макса котрий не ясно як ща одну хвилину схом'ячив половину круасану.

— Мама попросила забрати Дениса, він захотів додому з дня народження.

Брови Макса зійшлися.

— Можливо йому погано стало, поїхали.

Макс піднявся залишаючи на столі гроші. Ми швидко опинилися у його машині і я сказала адресу. Їхати було двадцять звилин тому між нами запала тиша.

— Гаразд, якщо буде хлопчик то називаю я. А якщо дівчата то ти.

Макс нахмурив брови а тоді посміхнувся.

— Тепер уже я так далеко не думав. Ти хочеш мати дітей від мене?

Я засміялася.

— Ми думаємо про шлюб. А разом із ним звичайно ж я хочу дітей. Який шлюб без дітей?

Макс посміхнувся.

— Гаразд, я погоджуюся на Джульєтту і Христину.

— Джульєтту? Ти уявляєш як ми її кликатимемо? Джульє-є-є-є-то-о-о. Це ж можна померти ніж на старості докличешся.

Макс нахмурив брови.

— На старості будеш кликати мене а не дітей. І до того ж я впевнений що вони порозїжджаються. 

Я задумалася. Справді. Діти ж вічнг не будуть біля нас сидіти. Через що мені стало сумно.

— Ей, не вішати носа. Ми он маємо Дениса. Жива репетиція батьківства. Пятдесят відтінків емоцій. А діти виростуть ще не скоро. І дивно як далеко ми задумали. А що на рахунок тебе?

— Думаю, я б назвала їх Руслан і Назар.

Глянувши на Макса я побачила криву посмішку.

— Що? Красиві імена.

— Вони надто старомодні.

Я щакотила очі.

— Здається ми імена будемо вибирати довго і нудно, — засміялася я. 

Макс хмикнув кивнувши головою. Я потягнулася до панелі і ввімкнула радіо. 

— Ти вже готова до вечірнього заняття? Костюм купила?

Я глянула на Макса.

— Ну Ма-а-а-акс. Можливо перенесемо тренування?

Хлопець хмикнув.

— Ні-ні-ні. Бачу, ти вже змінила свої вічні худі на дещо більш легке. Мені вважати це прогресом.

Я посміхнулася.

— Вважай це чим хочеш.

Ми доїхали до великого особняка і я здивовано глянула на нього. Це був вдвіче більший будинок ніж Георгія. Скільки людей тут живе? Впевнена, що сюди можна було б поселити туристів.

Макс нахмурив брови і ми вийшли з машини. Хлопець пройшов до дверей та постукав. Мої брови пілнялися як я побачила Вовчаренка. 

— О, Макс. Ти напевно по Дениса. Заходи.

Я здивувалася його гостеприїмством. Хлопець зараз хоча і вчився зі мною та після ситуації із Максом крім коротких вітань я від нього нічого не чула. 

Ми зайшли в середину і покрокували прямо, а в мойї голові ледь крутитися не почалося від апартаментів. Я з полегшеням видихнула коли побачила  Дениса на дивані. Біля нього була дівчина.

— О, я мала б здогадатися, — дівчина підвелася і глянула на нас.

Макс на хвилину завмер.

— Злата...привіт. — я справді здивована що вони знайомі?

Денис підвівся і підійшов до Макса.

— Ти по мене?

Макс кивнув головою. Денис кинув на мене погляд.

— Тоді поїхали. — сказав він.

Я здивувалася і присіла біля хлопця.

— Денис, мама сказала що саяткування тільки почалося. Ти впевнений що хочеш поїхати.

Хлопець переді мною кивнув головою.

— Я не розумію що сталося. Всі діти гралися на горі. І Ростика я питалася він сказав що вони не сварилися. — сказала ця Злата.

Макс кинув на неї погляд.

— Мало що діти можуть говорити. До того ж друзв, правда Злато?

Дівчина закотила очі.

— Макс, я ж уже пояснювала. Мені прикро. Так я тоді була мала дурна, але ж пройшов час.

Макс важко видихнув і глянув на Дениса.

— То поїхали? Щоб ти потім не шкодував що пропустив найвеселішу частину.

Малий замявся на місці наче задумавшись.

— Максиміліан, раді бачити. — я повернулася почувши чоловічий голос.

Напевно, це і є батьки Вовчаренка.

— Доброго дня Генадій Остапович. Вітаю з іменинником.

Чоловіки потисли руки.

— А що це ви стоїте? Присядьте, чаю випємо. Я думав Лідія приїде.

— Мама зайнята. — сказала я.

Чоловік посміхнувся мені.

— У тебе завтра презентація. Вже все приготував? Визнаю, промова минулого разу була чарівна. Напевно ніхто не звик щоб все було так просто і легко. Але кінець...скажу відверто мені було шкода Георгія. Лумав він вже не повернеться до справ. Наскільки він був пригнічений.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍