Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Агов, братуха, як тебе звать? Ти де живеш? – знову донеслося з-за спини. У Родіона аж засвербіло між лопатками. – Куди боржок занести? Юра Чуковський слово держить… Гей, клює, клює в тебе, ох, падло, тягни давай, тягни!.. Ет, пішла…

«От недоумок, зараз я йому вріжу…» – Родіон круто повернувся, ледве втримавшись на слизьких дошках, але цього типа, який до чортів поламав йому всю риболовлю, вже не було.

Коли рано-вранці в неділю двері за чоловіком і Мартою зачинились, Олександра знову взялася за отой лист. Від жінки, про існування якої вона зовсім нещодавно навіть гадки не мала.

«…Наше життя незабаром зруйнувалось, і я, втративши все, трималася лише тим, що дуже хотіла тебе знайти. Я пишу про це не для того, щоб мене, не дай Боже, пожаліли. Я хочу, Надю, щоб ти все-таки зрозуміла те, чого вперто не хочеш бачити: лихо стоїть на порозі твого дому… Я пробачила Максима Смагіна, відпустила заподіяний мені біль – і не таке терпіла! Ну виставив бабу, заборонив бачитися з дочкою та онуками, ну зненавидів без причини… Чого лише не буває на світі! Але ти? Подумай про дітей, Надю. Чого ти боїшся? Адже твій чоловік – чужа тобі людина. Не хочеш оселитися зі мною – я не наполягаю. Але піди від нього, і ти побачиш, як усе відразу зміниться на краще, адже ти ще зовсім молода. І ніколи не кажи більше: “Мамо, видно, така доля…” Виправдовувати й пояснювати будь-яке насильство стосовно себе або інших – великого розуму не потрібно. Це від страху перед життям або, простіше, – від малодушної віри, що, якщо заплющити очі, то з тобою, саме з тобою, нічого не трапиться…»

Але чому вона не пішла від батька? Чому зберегла один-єдиний лист у конверті, позначеному цифрою двадцять три? Куди поділись інші листи?

Відповіді не було.

Про свою матір Олександра майже нічого не знала. Навіть точної дати її народження, – усе було за сімома печатями, як багато що в клані Смагіних. Але батька пам’ятала чудово. Особливо той день, коли мама вже не могла плакати – просто мовчки стояла перед ним посередині кімнати з безкровним обличчям, палаючими очима і презирливою посмішкою. Над верхньою, завжди ніби трохи припухлою губою блищали крапельки поту. Вона, Саша, п’ятирічна, ховаючись за спинкою старого розкладного крісла, обережно визирнула. Нічого до ладу не розгледіла: тільки мамин величезний живіт, обтягнутий линялим ситцем домашнього халата. І відразу – страшний липкий звук ляпасу, потім стриманий, тремкий голос матері:

– Дурень ти, Максиме!

– Курва! Заріжу! – проревів батько, і Саша знову шмигнула за крісло, згорнулася клубком, затулила вуха.

Тільки коли шкірою відчула – батька в кімнаті більше немає, насмілилася вибратися зі свого сховку. Мати лежала на підлозі в калюжі крові. Халат задерся до стегон, руки, вкриті синцями, міцно-міцно обіймали живіт. Почувши шерех, мама підвелася, сперлася на лікоть, знайшла її каламутним поглядом і безвиразно промовила:

– Не бійся нічого, Сашенько. Біжи, дитинко, до сусідів, нехай викличуть «швидку»… Скажеш: у моєї мами передчасні пологи…

«Швидка» прибула хвилин через двадцять. Бригада піднялася на третій, не чекаючи, доки приповзе ліфт. Двері їхньої квартири були незамкнені, батько з опухлим обличчям тупцював у передпокої, але його одразу відсунули. Саша протиснулася до відчинених дверей кімнати, де на підлозі, як і раніше, лежала її мати. «Перекладайте за моєю командою, – почувся звідти голос лікаря. – Жінка непритомна, крововтрата дуже серйозна… Давайте в машину, а я розпитаю чоловіка…»

На похорон її не взяли.

А через три тижні батько привіз додому молодшого брата. Місяців зо два Валентина годувала грудьми сусідка Зоя. Погодилася вона неохоче, але молока в її пухких грудях вистачало на двох, а гроші були потрібні. Ще до того з села приїхала тітка Галина – допомагати, привезла гарний візок і купу дитячих речей. Батько ні в чому не брав участі, постійно зачинявся в спальні. Олександру переселили у вітальню, а кімнату звільнили від мотлоху, вимили й вичистили. Тепер тут стояло біля стіни дитяче ліжечко, поруч – столик для сповивання, а ще – нічник і кушетка для тітки.

Що було далі?

Через два роки вона знову перебралася до себе.

Тітка поїхала, Валентин підріс, у будинку з’явилася нянька. Саша ходила до школи, доглядати молодшого брата більше не могла, а він до того ж хворів – його мучила якась нікому не зрозуміла алергія. Батько відкрито спав з нянькою, однак вона хоч ненадовго змусила його відмовитися від алкоголю. Ця мовчазна добра жінка середніх років раніше працювала медсестрою в туберкульозному диспансері. Вона купувала харчі, прибирала, готувала на всіх, дбала про дітей, а пізно ввечері поверталася додому, де на неї чекали чоловік і двоє синів-підлітків. Вона вірою й правдою служила Смагіним, доки Валентин пішов у перший клас.

Олександра не пам’ятала її імені, але саме вона підштовхнула її до думки коли-небудь стати лікаркою.

Савелій закінчив училище з відзнакою, начепив новісінький, пошитий на замовлення мундир з погонами старшого лейтенанта, а незабаром одержав призначення й відбув на Далекий Схід. Батько знову почав безпробудно пити, і для них з Валентином настало справжнє пекло. Вона навчилася варити супи й каші, смажити картоплю і яєчню, прати важезну постільну білизну й терпляче вистоювати в чергах. І не зводила очей з молодшого брата.

Вона мріяла стати кардіохірургом, однак в інститут без зв’язків було не пробитися, хоча навчання давалося їй легко. Тверезо все обміркувавши, після восьмого класу Саша вступила в медичне училище. Без особливих зусиль і чиєїсь допомоги.

Там у неї з’явилися подруги й приятелі, вона почала курити й огризатися матом; ну і вже на другому курсі дещо знала й уміла з медицини.

Але коли в батька трапився важкий напад стенокардії, навіть пальцем не поворухнула.

Їй було сімнадцять, Валентинові – на п’ять років менше. Того похмурого дощового вечора вона сиділа за столом у кухні, байдуже спостерігаючи, як батько неохайно їсть макарони з сиром, раз у раз підливаючи в склянку з «бомби» із кріпленим червоним. Просто чекала, доки він насититься й піде до себе, а тоді мала вимити посуд, протерти стіл і розкласти підручники. Завтра залік.

Коли пролунав раптовий гуркіт, вона здригнулася. Майже спорожніла пляшка покотилася зі столу, перед її очима застрибало багряне батькове обличчя з кривим мокрим ротом, що жадібно хапав повітря.

– Погано мені,– просипів він. – Води дай… Або зроби що-небудь… поклич… Я