Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

У голові стукотять слова: "Ти вижила тоді. І ти виживеш зараз."

Рухайся, борись, дій!

Батько колись казав: «Навіть коли здається, що все втрачено, шукай слабке місце. Воно завжди є». Я підіймаю ноги, напружуючи кожен м’яз, який досі слухався мене. Зігнувши їх у колінах, я різко відкидаюся назад, з усієї сили вдаряючи п’ятами в край ванни. Вода хлюпнула, Денис автоматично послабив хватку. Я знову підняла ноги, цього разу різкіше, п’яти вдарили в його груди, змусивши його відступити. Він ледь утримав рівновагу, але цього було достатньо, щоб я змогла вдихнути глибше.

— Думаєш, це змінить щось? — голос звучав різко, з нотками роздратування, витираючи обличчя. 

Хлопець знову кинувся до мене, він був вже поруч, коли у двері несподівано голосно постукали, а дзвінок настирливо задзвонив. Денис видихнув, а потім нахилився до столу, схопив скотч і, не вагаючись, підніс його до мого обличчя. Я намагалася відхилитися, але він міцно схопив мене за підборіддя. Хлопець обмотував скотч навколо мого рота і голови, затягуючи так, що шкіра натягнулася боляче.

— Будь тихою.

У двері продовжували стукати, тепер ще гучніше. Потім — голос, гучний, впевнений: — Я знаю, ти там! Відчиняй, чорт забирай, інакше я виб’ю ці двері!

Фелікс. Я б впізнала цей голос будь-де. Він був грубим, але зараз у ньому читалася така загрозлива рішучість, що навіть Денис здригнувся. Він швидко роззирнувся і шепнув:

— Не думай, що він тебе врятує.

Денис зачинив за собою двері. Далі я не могла бачити, але чула, як їхня перепалка почалася тихо, звідси нічого не чути, а потім швидко набирала обертів.

— Іди геть, або я викличу поліцію, — Денис намагався говорити впевнено, але голос зривався. — Вона відпочиває.

У відповідь пролунало глухе гупання. Ніби Фелікс штовхнув двері з силою. Я чула брязкіт металу, важкі удари, а потім короткий зойк. Серце шалено калатало в грудях, кожен звук здавався гострим і болючим. Глухий удар змусив мене здригнутися. Потім ще один. Здавалося, що кімната наповнилася звуком боротьби: важке дихання, удари, шарудіння. Потім усе стихло на кілька секунд.

Важкі кроки наближалися до ванної кімнати. Серце завмерло на секунду, коли двері відчинилися, і на порозі з’явився Фелікс.

— Ясмін! — кинувся до мене, швидко витягуючи ніж із кишені. — Господи, Міно, зараз, усе добре, я тут.

Його руки дрижали, коли він обережно розрізав скотч, звільняючи мої зап'ястки, а потім — рот. Я ковтнула повітря і ледве стримала сльози. Чоловік підхопив мене на руки, піднімаючи з ванни.

Він присів на коліна просто на холодну підлогу ванної, притискаючи мене до себе так, ніби боявся відпустити. Я тремтіла, але обійняла його за шию, впиваючись пальцями у його плечі. Мої сльози тепер уже не можна було стримати — вони текли по обличчю.

— Я майже зійшов з розуму. Більше ніколи не залишу тебе, ні на крок не відійду. 

Я почула його серцебиття, гучне й нерівне, коли притулилася обличчям до його грудей. Я схлипнула, відчуваючи, як його пальці обережно розгладжують моє волосся.

— А Оксана... вона... — слова зірвалися з моїх уст, але я не могла продовжити.

Я відчула, як його руки стискають мою спину ще сильніше, ніби прагнучи захистити мене від усього поганого, що сталося. Він ніжно поцілував мене в маківку, і це доторкнулося до мене глибше, ніж я могла б уявити.

— Мені шкода, Ясмін... — його голос став тихим, але від того ще більш щирим, наповненим співчуттям.

Всі ці думки, ці спогади про Оксану, як вона сміялася, як вона була завжди поряд — все це валилося на мене, здавлюючи серце. Якби тільки я могла щось змінити, якби я могла запобігти всьому цьому...

— Ні-і... — я заплакала сильніше, заплющивши очі. — Це я винна. Я... я не змогла її захистити...

Тіло чоловіка здригнулося, ніби він переживав біль разом зі мною. Потім він обережно підняв моє обличчя, змушуючи зустрітися з його очима.

— Ясмін, ти не винна в цьому. І ти більше не одна, — його голос був твердим, хоча й пронизаним турботою. — Я буду з тобою. Я буду поряд кожен день, кожну годину, кожну хвилину. Ти не мусиш нести це все на своїх плечах сама. Дозволь собі відчути та пережити цей біль. 

За дверима ванної кімнати почулися голоси. Чоловічі, чіткі й владні, вони щось обговорювали, але я не могла зосередитися.

— Це поліція. Ти в безпеці, — сказав він, швидко оглядаючи мене, наче перевіряв, чи немає на мені ще пошкоджень. Потім чоловік обережно стягнув із себе пальто й накинув його на мої плечі.

Я слабко кивнула, відчуваючи, як тепло тканини огортає мене, але це не могло зігріти мою розбиту душу. Що мені тепер робити далі?