Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«Про те, що німці і гайдамаки тут (у Полтаві. — Д. Я.), баби, що повертаються з базару або туди йшли, повідомляли з радістю. Обиватель і місто прийняли пришестя німців з полегшенням і чекають, очевидно, від них порядку, спокою. Німці справляють велике враження своєю організованістю, високою дисципліною. Гайдамаків мало, і військо це підозріле».

«Німці тримають себе коректно, але як пани. Враження від української влади знову, як і колись, — безсилля і бездарність. Влади немає, і не відчувається вона ні в чому. Обиватель вважає, що справжніми хазяями становища є німці, що здійснюється справжня окупація і що ми потрапили в цілковиту неволю».

«Але зараз розрахунок обивателя на німця. У ньому він відчуває силу і справжнього пана. Українці грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну німців-поневолювачів... Очевидно, все ж навала німців не дарма, і доведеться сильно за це заплатити»[160].

Платити довелося трохи згодом, причому обом сторонам. Тим часом перед початком наступу німецькі вояки отримали такі настанови: «Поновлення військових операцій спрямовано не проти російського народу, а проти більшовиків, які є ворогами всякого державного порядку, стоять на заваді миру і які оголосили Україні, що підписала мир, громадянську війну».

Воякам пояснили, що вони вступили на територію УНР не як окупанти, а як союзники, мета яких — повернути до влади її уряд. Усі офіцери мали тісно співпрацювати з українськими органами. Реквізиції та конфіскації були заборонені. Офіційна настанова орієнтувала особовий склад на гуманне поводження з цивільним населенням. Більшовиків це не стосувалося — з ними «були безжалісними»[161].

Cхідну експедицію вище керівництво Німеччини та Австро-Угорщини розглядало радше як торговельно-економічну, а не військово-політичну операцію. Наприкінці березня цісар Карл «власноручно написав листа» своєму фельдмаршалові Едуардові фон Бем-Ермоллі із закликом збільшити відправку продовольства, оскільки «подальше ведення війни є під питанням».

Е. фон Бем-Ермоллі (1856—1941 рр.). Суспільне надбання

Імператор наголосив: найголовнішим завданням військ в Україні є «заготівля, придбання та відправка продовольства». Цісар зажадав «реквізиції проводити рішуче, а за певних обставин і силою». Командувач негайно віддав відповідний наказ, указавши військам на те, що ніякі обставини не можуть перешкодити відправленню продовольчих запасів. Якби українська влада спробувала стати на перешкоді, — наказував він, — вивіз однаково треба продовжувати. Для закупівлі продуктів військовому командуванню було надано 100 млн крон, окупаційні зони були поділені на закупівельні райони, а їхнім управителям дано рознарядку на поставку харчів.

Центральні держави від початку окупації планували проведення заготівель без застосування збройної сили: «до справи мали бути залучені торгові компанії», які й мали вивозити все набуте. «Представники і закупники від монополій роєм кинулися закупляти та відправляти. У відповідь Україні було обіцяно сільськогосподарські машини й інвентар, текстиль та вироби зі шкіри, а також папір».

Але всі ці прекраснодушні плани та обіцянки розбилися об реалії життя — про них згадував генеральний консул Сполучених Штатів у Москві. За його інформацією, на середину квітня в Україні було в наявності щонайменше півмільйона тонн надлишкового збіжжя. Отже, вважав він, експортувати 3,5 млн тонн у 1918 р. було можливо лише теоретично, а практично — ні, — з огляду на стан залізничного транспорту та небажання селян віддавати хліб. Центральним державам, — писав дипломат, — «не вдасться скористатися з цьогорічного урожаю внаслідок того, що більша частина цього сезону була потрачена на те, щоб знову примусити селян сіяти. Тому потрібен буде ще один рік, аби Німеччина змогла в значній мірі чи повністю скористатися продовольчим потенціалом України». Ну, і, нарешті, майже сімсотп’ятдесятитисячне окупаційне військо, дві третини якого були німецькими, а одна третина — австро-угорською, потребувало лише для задоволення власних потреб 300 вагонів продовольства щоденно[162].

Констатація

Центральні держави програли українську кампанію ще до її початку: «багатообіцяючий ще в лютому альянс між Німецькою імперією та Центральною Радою перетворився впродовж декількох тижнів на повну безнадію». Причини — на поверхні:

— «невірна оцінка впливу Ради», яка «не мала сильної армії, на яку вона могла б опертися, її управлінські дії були непевними»;

— «українська національна свідомість не була розвинута в народі»;

— «проблеми багатьох національних груп залишалися в молодій і не згуртованій державі невирішеними»;

— «по всій країні валялася зброя, що залишилася від вояків царської армії», «багато місцевостей були вражені спровокованими більшовиками заворушеннями»;

— «Центральній Раді жодного разу не вдалося провести хоч якісь реформи».

В. Грьонер (1867—1939 рр.). Джерело: Bundesarchiv

«Оцінюючи все з висоти років, — слушно підсумовує сучасний дослідник, — Центральні держави не повинні були взагалі приходити в Україну, оскільки внутрішньополітичне становище у цій країні нагадувало скриню Пандори»[163].

Політично наївні німецькі генерали, ясна річ, оцінити політичні ризики кампанії в принципі не могли, але можливість висловити своє ставлення приватно до того, що відбувалося, мали. Наприклад, приватні листи начальника німецького Генерального штабу генерал-лейтенанта Вільгельма Ґрьонера до дружини рясніли прокльонами на адресу Ради, яку він називав «збіговиськом зелених студентів та інших малолітніх фантастів і негідників»[164].

Як засвідчили всі подальші події, це була компліментарна оцінка. Після початку німецького маршу всі події розвивалися лінійно.

Окупація та крах УНР — 2

8 лютого Берлін та Відень уклали «таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. В договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна».

Того ж дня Німеччина висунула Росії десятипунктовий ультиматум, у якому висловила вимогу негайно укласти мир, у тому числі — з УНР[165]. 14 числа в Житомирі п’ятеро «міністрів» цієї «держави» висунули російським більшовикам, серед інших, і такі умови мирного договору:

— кордони УНР мають включати «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ (Області війська Донського. — Д. Я.), Чорноморську і Ставропольську губернію, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіру — Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України»,

— «питання відносно Бессарабії вирішує» УНР «по згоді Румунії і Бессарабії...»,

— «весь флот на Чорному морі належить також Україні»,

— УНР відмовляється від сплати ¼ державного боргу Росії.

15 лютого Мала рада під головуванням Грушевського і за присутності мало кому до того відомих ще чотирнадцяти осіб, яких ніхто ніколи до її складу не обирав, від імені УЦР «уповноважила Раду народних міністрів, коли вона визнає це потрібним, увійти в усі переговори для заключення миру, стоючи на становищі самостійної суверенної Української держави».

Наступного дня ці добродії здогадалися ще «приступити до заведення українського адміністративного і громадського урядування на Холмщині та Підляшші», самозрозуміло — «негайно»; 3 березня (від 1 березня всі дати даються за новим