Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ну як ти? – взяла мене за руки і оглянула обличчя з кожного боку. – Синяка не має.
- Я добре. А ти? Батьки не сварили?
- Вони думали, що я з тобою в парку сиділа. А що там... з Воронівським?
- Не знаю... Нам з поліції не телефонували і то добре. Не уявляю, як би вітчим це переніс.
- Треба почекати на Савчука. – Софія озирнулася. – Він має бути в курсі.
Та Романа ніде не було видно. Натомість неподалік припаркувалося знайоме БМВ. Костянтин вийшов ховаючи очі за чорні окуляри. Сіро-блакитна шкільна форма на ньому була пом’ята і неакуратно заправлена. З пасажирського сидіння з’явилася Вольська. Блакитна спідниця у складки здавалося з кожним днем стає все коротшою. А ще високі підбори і красива укладка. Хоч зараз на подіум. Я мусіла визнати, що вона таки була красивою.
- Тебе вчора Роман провів додому? – запитала Софію повернувшись до них спиною.
Вона кивнула зашарівшись.
- Так він і тебе провів. – стисла плечима стараючись не показати розчарування.
- Мене ви двоє проводили. Можливо, він хотів залишитися з тобою наодинці? – мені хотілося її підбадьорити.
- Ох Мішель... Навіщо тішити себе ілюзіями.
Я думала, що ця парочка пройде повз. Але ні. Воронівський зупинився у метрі від мене. Зняв окуляри і кілька секунд просто вдивлявся в моє обличчя. Мовчки. Без вибачень. Без привітань.
Телефон в руці ожив і на екрані висвітлилося щасливе обличчя Руслана. Я ж йому так і не відповіла. Костянтин опустив погляд на екран. Потім знову на мене. В його голові явно відбувався діалог і йому здається цього було достатньо. Він одягнув окуляри і розвернувшись пішов до школи.
Під язиком відчувся кислуватий присмак.
Дзвінок я скинула.
Досить мною маніпулювати. Хоче, щоб ми були ніким? Гаразд. Залишилося вісім місяців. Не так уже і багато.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх», після закриття браузера.