Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 41

Це був ідеальний час аби розвернутися і піти. Але я не хотіла мучитися потім запитаннями. Якщо вже проклала такий шлях, то хай скаже мені все в обличчя.

Стиснувши руки в кулаки зробила крок вперед відчуваючи внутрішній опір. Я ішла за черговою дозою приниження. Але вона допоможе мені покласти крапку. І рухатися далі.

Я зупинилася прямо перед ним загороджуючи великий телевізор на стіні. Його погляд повільно піднімався вгору ковзаючи по моєму тілу. І зрештою, зупинився на обличчі. Глибоко вдихнув і важко видихнув, так ніби я була тягарем, який він мусить донести до мусорника аби викинути.

Зсунувши з себе Вольську піднявся порівнявшись зі мною. І боляче схопивши за лікоть потягнув за собою. Я сподівалася лише на те, що він не викине мене з вікна. Але ні. Ми опинилися у ванній. Заклавши руки на грудях оперся на двері і застиг в очікуванні.

Я розуміла, що маю сказати, що хотіла, але думки враз розбіглися.

- Що ти робиш? Навіщо все це?! Ти ж не такий...

- Я зобов’язаний відповідати? – пауза. – Я роблю те, що мені подобається. Не розумію, до чого тут ти зі своїми проповідями про мораль?

- Ти уникаєш мене через клятву мамі?

На мить в його очах спалахнув небезпечний вогник. Але хлопець кліпнув і той пропав.

- Найбільше мене дивує жіноча тупість. – нахилившись до мене криво посміхнувся. – Не брати до уваги реальні слова і вчинки, натомість придумувати у своїй голові ідеали і жити з ними заспокоюючи себе.

Я негативно захитала головою.

- Хочеш правду? – він сів на край ванни. – Так, я на якусь мить навіть проникнувся до себе симпатією. Думав ти не така, як більшість дівчат і довго триматимеш оборону. Особливо вразили твої голослівні принципи. Стало цікаво скільки ти протримаєшся? А тут ти сама скочила мені на шию... як шльондра, що немає ні краплі поваги до себе. Навіть схиляти тебе до сексу більше не хочеться. Ти ж за тиждень розставиш ноги. – розчаровано підтис губи. – Отака от правда, сестричко. Ти не цікава не лише, як дівчина. Ти не цікава навіть, як іграшка для сексу. Нудна, передбачувана і не відрізняєшся ні розумом, ні зовнішністю.

Він напевно і сам не розумів до кінця, що його слова не просто досягають цілі, а б’ють у саме яблучко. Як обухом по скронях. Хотілося втекти, сховатися...

Поговорили? От тепер могла радіти. Отримала те, чого хотіла.

За дверима щось гупнуло. Музика затихла. Почувся крик.

Я вискочила з ванни залишивши слова Воронівського без відповіді. Зрештою, що тут казати. Найболючішим було напевно те, що він частково правий. Я сама до нього липла.

Протиснувшись крізь натовп до Соломії, яка мене кликала, застила. Біля дверей на кухню лежав скорчившись хлопець. Ним трясло, а біля кутиків губ з’явилася піна.

- Епілепсія. – я повернула голову до Софії.

- Або передозування. – прошепотіла та.

- Викликай швидку! – крикнула Воронівському.

Той ще секунду у ступорі дивився на мене, а тоді витягнув з кишені телефон і набрав 103.

- ... не знаю. Схоже передозування якимось психотропним препаратом. – промовив у слухавку.

Поки він розмовляв Софія загуглила першу допомогу при таких випадках.

- Не дай йому втратити свідомість! – закричала побачивши, що хлопець заплющує очі.

Я впала на коліна і почала ляскати його по обличчі приводячи до тями. Поруч зі мною присіла Софія зачитуючи інструкції з телефону. А тоді ще Костянтин і Роман, який невідомо звідки взявся. Він простягнув пляшку з водою аби я бризнула на обличчя цього нещасного хлопця. Ми розтирали йому кінцівки і грудну клітку намагаючись змусити заговорити. Ніби трошки полегшало.

- Медики викличуть поліцію! – гукнув хтось у натовпі.

І всі масово почали покидати квартиру. Так навіть легше.

- Ви теж ідіть. – Воронівський підняв голову обвівши нас трьох поглядом.

- А ти? – Роман повернувся до нього.

- Я повнолітній. Тож даватиму свідчення сам. Тим паче, що цей сам звідкись приніс таблетки. А за вас доведеться відповідати батькам.

- Як вчасно ти про батьків подумав. – я просто не могла змовчати.

- Я не напрошувався на твої компліменти! – буркнув навіть не дивлячись на мене.

- Звісно, ні. Це ж ти у всьому винен! От і розгрібай... – я піднялася.

- Я в нього таблетки не запихав! – заскреготав зубами стаючи на ноги.

- Яка чудова позиція! Правда?! Тобі ж на всіх начхати! – я перейшла на крик. – Ти думаєш лише про себе! А в людей є і гірше! Знаєш скільки дітей зараз живе у дитячих будинках? А з батьками алкоголіками? А скільки важко хворих, які мріють просто жити?! А ти закрився в собі і носишся зі своєю втратою аби тебе всі жаліли і спускали з рук всі вибрики!

Я здається ще навіть не договорила, як моє обличчя обпік ляпас. Аж в очах потемніло. Чи то від болю чи від несподіванки.

Воронівський стояв навпроти важко дихаючи. Його обличчя розчервонілося, а в очах застив жах. Схоже він сам від себе такого не очікував. Як і я.

Всі слова себе вичерпали. Оцінки поставлені. Екзамен провалено.

- Швидка приїхала. – тихо промовив Роман. – Нам справді краще піти. – і взявши нас з Софією за руки потягнув до виходу.

Ту ніч я так і не заснула. Прислухалася до кожного звуку очікуючи дзвінка з поліції. Зранку піднялася, помолилася, на автоматі одягнулася і пішла. Мама помітила мій дивний стан, але я відмахнулася, що просто не виспалася.

Я жаліла про слова кинуті Воронівському. Напевно то була запізніла реакція на його промову у ванній. Але те, що він мене ударив... Мама завжди говорила, якщо чоловік вдарить один раз, то буде робити це постійно. І з такими людьми, які не можуть керувати собою краще не спілкуватися. Тим ляпасом він наче вибив з мене всі почуття до нього. І напевно, це було на краще. Я більше не мучила себе, що щось зробила не так. Розчарування гірше ненависті. Там є хоч якісь емоції. А в ній лише пустота.

Біля воріт школи мене чекала Софія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍