Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

добре. Але ж таки добре! ДІВЧАТА, У МЕНЕ ВСЕ БУЛО ДОБРЕ! І щоб пересвідчитися, що все налагодилось, достатньо було зазирнути у свої щоденники. На десятках списаних сторінок було видно чорним по білому, що я перевиховала себе і стала саме тією, ким хотіла бути. І ще одне відкриття з моїх щоденників: я зауважила, що знову й знову писала, як відчайдушно прагну відвідати Париж. У кожному нотатнику багато, багато записів про те, що «Я хочу побачити Париж», «Коли я зможу відвідати Париж?», «Я заслуговую на подорож до Парижа». «Таро, годі відкладати, лети до Парижа вже». На моїй дошці бажань висіло єдине фото — поштівка з Ейфелевою вежею, що тато надіслав мені її двадцять років тому. На звороті він написав: «Париж дуже красивий. Ми півдня ходили по ЛУВРУ», — великими жирними важливими літерами. Луууууувр (уже від самого цього СЛОВА хочеться опинитися в обіймах щетинистого, загорнутого в шарф француза). Моє захоплення Парижем було a coup de foudre — любов’ю з першого погляду. Відколи вперше побачила фільм «На останньому подиху» Жана-Люка Ґодара у старших класах на уроці французької, я незмінно хотіла бути хрестоматійною юною парижанкою. Ти знаєш цей образ: смугасті матроски, багато еспресо, біганина вулицями, низькі підбори, що цокотять бруківкою, магічне «я така природно вродлива, й навіть не свідома цього», багато макіяжу та червоної помади, багато коханців і вина… — чи є взагалі щось сексуальніше, щось шикарніше за французьку mademoiselle? Ще й більшість людей, які мене надихали, здавалося, мали духовний зв’язок із містом моїх мрій. Джоні Мітчел співала: «Я була француженкою у Парижі, я чулася вільною і живою», Гертруда Стайн працювала в Парижі, а найважливіше, напевно, — моя змалечку улюблена літературна персонажка Елоїза, я мала цілу блискучу й іскристу серію книжок, а одна з них — про пригоди Елоїзи в Парижі. Зростаючи пухкеньким дівчам в окулярах у Лос-Анджелесі, місті, що його культурний спадок обмежувався автострадами й ботоксом, я почувалася там не у своїй тарелі. Не мала ні прямого волосся, модного у 2000-х, ані популярних тоді ледь помітних брів, мені навіть не подобався серіал «Затока Доусона». Та скільки свободи й «мені насрати, що всі думають» було в Анни Каріни, Джин Сіберґ та Бріжит Бардо з їхніми щілинками між передніми зубами та розкутою поведінкою, і я мріяла, що зможу уподібнитись до них і теж закрутити палкий роман із Містом вогнів.

Уявляла себе за столом на патіо власного помешкання, як із червоними губами, місцевою газетою в руках я попиваю лате на сінематичному тлі сірих похилих паризьких дахів. Не обмежуй своїх мрій, дівчинко, мрій сміливо.

На першому курсі універу я, з фірмовою чорною стрічкою у волоссі, зав’язаною на бантик, низкою штучних перлин і дуже скромним запасом шкільної французької під моїм високо затягнутим паском, записалася на програму навчання за кордоном і поїхала у La Sorbonne. Тоді мені видавалося, що світ був ідеально розкритою устрицею, викладеною на крижаних кружальцях і готовою, щоб я проковтнула її, запиваючи коктейлем «Кір Рояль», merci beaucoup. Була певна, що завоюю це місто, а може, й лишуся тут назавжди, просто читати Бодлера та їсти всі різновиди сирів. У Парижі. Я могла бути ким забажаю. Кого в Парижі обходило, яке там я мала дитинство? Що не французів, то це вже точно. Їхня найголовніша, (здається), риса, що вони взагалі нічим не переймаються, вони просто такі от відсторонені. Вони вбираються в байдужість, немов у підігнану індивідуально сукню Dior, байдужість французам ідеально пасує і чудово на них сидить. А з того, що я бачила в кіно, французькі сім’ї колосально пришиблені. Моя, певно, була б нормальною у Франції!

Так я принаймні планувала. Реальність виявилася дещо інакша. У Парижі, хоч як соромно це визнавати, я перебувала в стані цілковитого хаосу. Якщо я й у двадцять п’ять була та ще мантелепа, можеш уявити, як я поводилася у двадцять один? Думаю, технічний термін на це — «дівчина-катастрофа, з якою ніхто не хоче тусуватися, бо вона псує кожну забаву». Я днями просиджувала у квартирі, сварячись по скайпу з бойфрендом, який був тоді у Провіденсі на Род-Айленді, і намагаючись переконати його, що ми маємо відкриті стосунки. А ночами валандалася містом із французом, скульптором на ім’я Жульєн. Старший за мене на п’ятнадцять років, Жульєн мав темно-каштанове кучеряве, розкошлане, шалено сексуальне волосся й дівчину, яка жила в Індії. Він пояснив мені, що у Франції так заведено. Атож, він має дівчину в Індії, але я теж його дівчина, тут, у Парижі. Не так це вже й дивно, стверджував він. Як же по-французькому! Я аж трепетала від захвату, коли він мене пестив. Його груба оливкова шкіра терлася об моє молочно-бліде, ніжне й недосвідчене тіло. Це вперше я зустрічалася зі справжнім чоловіком; неймовірно захоплювало те, як він умів розпалити для мене вогнище чи приготувати все на світі у своїй мистецькій студії за містом. Він познайомив мене зі своїм колом хіпстерів і письменників, включно з древнім біловолосим майстром з приготування крепів на ім’я Юґо, — в районі Маре його, здається, знали всі. Одної ночі в прокуреному барі Юґо гаркнув мені на вухо: «Тобі, мадемуазель, це місто належить тобі!» «О, Юґо, ти знав, що я хотіла почути!» — гукнула я і знову приклалася до пляшечки червоного вина. Справжньої пляшечки для немовлят, до слова, бо з невідомих мені причин, це було найгарячішим трендом 2007-го. ЖАХ ЯК СОРОМНО, ЗНАЮ.

Життя в Парижі мало бути колекцією гламурних, хоча й пошарпаних (не забувай, жила я на свою крихітну студентську позику) спогадів, та я пересрала собі все, бо курила забагато травички. Париж не є місто, уславлене марихуаною, але я була цілком залежна, тож негайно — тобто на другий день перебування — знайшла дилера-сенеґальця на ім’я Сова. Коли не сварилася з американським бойфрендом і не гуляла з французьким, я підпалювала, затягувалася, взувала височезні підбори і йшла до Лувру. Це звучить значно краще, ніж мало б. Спробую інакше: шмаль, дуже поганенька, ота низькопробна тирса, від якої ти кашляєш після кожної затяжки і в тебе завжди болить голова, шмаль, приправлена, певно, купою наркотичних домішок, про які я навіть думати не хочу, — вона позбавила мене спогадів. Скажімо, я знаю, що збула десятки вечорів із Юґо, готувальником крепів, але що він розповідав? І що з Жульєном… Моя французька була поганенька, а його англійська — її взагалі майже не було, то що ж ми удвох робили? Ну… Що ми робили я знаю, та мені б хотілося пам’ятати деталі. Мій час у Парижі скидався радше на сірий екран після титрів, ніж на саме кіно.

Я жила в Парижі, але не прожила цей досвід і вже точно — не оцінила його. Я жила в Парижі, але моє життя тоді цілком підпорядковувалося чоловікам і дешевій травичці. Тому потім я так багато писала про Париж у своїх щоденниках. Я хотіла, щоб Париж дав мені другий шанс. Але завжди знаходила відмовки й не купувала квитка. Париж був далеко. Це дороге задоволення. Я не мала пари. А хіба це не дивно, податися в Париж самій? Хіба ти не маєш бути закоханою, щоб поїхати в Париж? Я казала собі, що зачекаю на бойфренда, який буде вартий