Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

вистачило захистити від повітряних бомбардувань українські атомні електростанції. Жодна з пропозицій не здалася Гарріс прийнятною. США не може накладати санкції, пояснила вона, адже покарання має йти після злочину. Гарріс вочевидь прагнула, щоб Зеленський визнав наближення повномасштабного вторгнення. Той запитав:

— Що це вам дасть? Якщо я визнаю зараз, у нашій розмові, чи накладете ви санкції?

Резніков пригадує, що президент ставив це запитання кілька разів протягом зустрічі, але чіткої відповіді так і не отримав.

— Цікаво, — ділився зі мною пізніше міністр оборони. — Чому їм було потрібно, щоб ми це вимовили? Якби ми сказали: «Так, він нападе», то що? Маємо здатися? Чи вони підштовхували нас до відповіді: «Гаразд, ми розуміємо — [Путін] нападе. Розуміємо, що нам не перемогти». Тобто, є підстави для капітуляції, для підписання чергових мирних угод на кшталт Мінських. Далі ми робимо ще якісь поступки Кремлю. Світ уникає гарячої фази війни…

Він із гіркотою додав:

— Тоді кожному — по золотій зірці. Усі — чудові миротворці.

Українці не були готові дотримуватися такого сценарію. Вони не збиралися капітулювати, принаймні без бою. Однак день зустрічей у Мюнхені добігав кінця, і ставало усе очевидніше, що деякі західні союзники хочуть, аби Зеленський та його помічники змирилися з неминучою поразкою України. Союзники вважали це першим кроком до прийняття миру на умовах Путіна. За два дні до Мюнхенської конференції німецький канцлер Олаф Шольц відвідав Москву для чергових переговорів із Путіним. Шольц залюбки виступив би посередником, допоміг би укласти якусь угоду. Українцям доведеться піти на поступки. Ймовірно, доведеться відкинути надію вступити в НАТО, і саме із цього питання Зеленський був готовий пошукати компроміс. Розумів, що Україна не має шансів вступити в НАТО в найближчому майбутньому. Однак не був готовий відмовитися від прав України на території, вже окуповані Росією.

У кулуарах Мюнхенської конференції кілька західних лідерів переконували Зеленського не повертатися того дня додому, натомість почати формувати уряд у вигнанні. На одну з таких пропозицій президент із посмішкою відповів:

— Я снідав у Києві. Вечерятиму також там.

Андрій Сибіга, який був свідком цієї розмови, не вважав, що Зеленського спонукали залишити Київ зловмисно. Тиснули деякі найближчі та найсильніші союзники України, і вони зовсім не мали на меті посилити шанси Росії захопити Україну без бою.

— Йшлося про важливість президента у боротьбі з ворогом, — розповів мені Сибіга. — Про виживання держави, уособлене в президенті.

Усе ж пропозиція втекти лише посилила враження, що склалося в Зеленського в Мюнхені: навіть найближчі союзники списали його з рахунків. Тож під час виступу з трибуни президент був помітно розчарованим. Це нагадувало його стан у листопаді 2019 року, напередодні перших переговорів із Путіним, коли Зеленський сказав мені, що не може довіряти жодному із західних союзників. Тоді самотність його становища завдавала президентові болю. Тепер — викликала злість.

— П’ятнадцять років тому саме тут Росія заявила про намір кинути виклик глобальній безпеці, — сказав він. — Чим відповів світ? Умиротворенням[259].

НАТО не дотримало обіцянки вивести Україну на шлях до членства.

— Нам кажуть: двері відкриті. Але поки що стороннім вхід заборонено. Якщо не всі члени Альянсу хочуть нас бачити або всі члени Альянсу не хочуть нас бачити — скажіть чесно. Відкриті двері — це добре, але нам потрібні відкриті відповіді, а не роками незакриті питання.

Закінчив виступ подякою лідерам, які стали на бік України й продемонстрували щиру підтримку. За словами його помічників, Зеленський мав на увазі, зокрема, Бориса Джонсона, із яким також зустрічався того дня у Мюнхені. Однак ім’я Джонсона в промові не назвав.

— Я не називаю вас поіменно — не хочу, щоб деяким іншим країнам було соромно. Але — це їхня справа, це їхня карма. І це на їхній совісті.

* * *

Як Зеленський уявляв собі напад? Хто його очолить — воєнізовані формування, як на Донбасі 2014 року? Російські спеціальні війська, як у Криму, без розпізнавальних знаків на одностроях? Чи як у Сирії, Росія поведе кампанію з повітря і хаотично бомбитиме цивільних? Чи відправить Путін танки через кордон? Якщо так, чи далеко вони просунуться? Практично до самої столиці, до Києва, як це було у Грузії 2008 року, коли вони майже дійшли до Тбілісі? Чи триматимуться кордонів на сході та півдні?

Зеленський не знав. Не був навіть певен, що саме союзники вважатимуть вторгненням — а не, скажімо, черговим збройним зіткненням десь на краю Європи. У середині січня президент Байден мимохіть зауважив, що Росію притягнуть до відповідальності, лише якщо масштаб її нападу буде достатньо великим.

— Одна справа, коли це незначне вторгнення, — сказав Байден, — і тоді доводиться сперечатися, що робити й чого не робити.

Ця ремарка залишала Росії певний простір для коригування власних амбіцій: дещо їх стримавши, вона могла б уникнути повного пакету західних санкцій. Зеленському така стратегія була не до вподоби. Немає, казав він, такого поняття як незначне вторгнення.

— Як не буває й незначних жертв і маленького горя від втрати близьких[260].

Насправді Зеленський хотів мати й те, й інше. Він робив ставку на незначне вторгнення і сподівався, що воно спровокує значну реакцію Заходу. За сценарієм, що уявляв собі Зеленський, Росія ударить зі сходу, де спробує захопити більше територій. Там Кремль усе ще мав шанси знайти союзників та прихильників. Особливо вразливим видавався Харків, розташований на північному сході України. Передмістя Харкова межували з російським кордоном, а його історичний центр був відкритий для вогню російської артилерії, яка могла обстрілювати місто навіть не перетинаючи кордону з Україною. Під час інтерв’ю Washington Post у січні Зеленський навіть мимохідь визнав, що Харків, друге за величиною місто країни, «можуть окупувати». Нічого відвертішого від президента громадськість ще не чула.

У заявах Зеленського після повернення 19 лютого з Мюнхену не було жодного натяку на небезпеку, яку він обговорював із західними лідерами. Президент не визнавав ані серйозної загрози повітряних бомбардувань, ані можливого оточення Києва. Знав, що Захід відправив його додому з пустими руками, не дав нічого — ні санкцій, ані гарантій безпеки, — що могло б зупинити чи бодай затримати вторгнення будь-якого масштабу. Тож Зеленський чекав, працював у дні перед вторгненням за більш-менш нормальним розкладом. Ушанував пам’ять жертв масового вбивства протестувальників на Майдані Незалежності 2014 року. Поспілкувався по телефону з лідером Словенії. Приїхав із візитом президент Естонії, і Зеленський закликав його інвестувати в український ІТ-сектор.

Через два дні після поїздки Зеленського до Мюнхену Путін виступив із промовою, яка тривала годину і звучала, як оголошення війни. Він