Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

адже я лише головнокомандувач Збройних сил. Наді мною є верховний головнокомандувач, президент Зеленський, і вирішення багатьох питань залежить від нього.

Суперечка тривала, і Міллі попросив показати план, який розробив Залужний.

— Я спробував пояснити свою стратегію, а тоді злякався: а ну, як розповідаю те, про що ліпше мовчати?

Він боявся витоку інформації — як до росіян, так і до українського суспільства. Боявся також, що це дійде до Зеленського. Замість надіслати Міллі справжні деталі своєї стратегії, вирішив показати фальшивку.

— Нічого кращого на думку не спало.

Пізніше генералові буде соромно за те, що він обманув найважливішого союзника. Після війни, сказав Залужний, Міллі матиме повне право «перехилити мене через коліно та дати батьківського прочухана».

* * *

Рано-вранці 19 лютого Зеленський піднявся на борт президентського літака і вирушив у свою останню на найближчі місяці закордонну подорож. Наважитися покинути Україну в нинішніх обставинах було непросто. На кордоні стояло вже близько двохсот тисяч російських військових, і застереження щодо їхніх планів звучали зловісно як ніколи. Вирушаючи за кордон, Зеленський ризикував подарувати Росії негайну перевагу. Російська пропаганда заявить, ніби президент втік через наближення тотальної війни. Російські винищувачі можуть заблокувати його повернення, а російські маріонетки в Києві, на чолі з Віктором Медведчуком, швидко заповнять вакуум влади. Що ще гірше — якщо президента на початку вторгнення не буде поруч, урядові чиновники теж не почуватимуться зобов’язаними залишатися на своїх постах.

Утім, на погляд Зеленського, мета поїздки вартувала ризику. У вихідні на півдні Німеччини політичні та військові лідери з усього світу мали зібратися на Мюнхенську конференцію з безпеки — улюблений майданчик членів НАТО, де вони обговорювали світові небезпеки та куди запрошували супротивників на палкі дебати щодо потенційних взаємних загроз. Протягом останніх тридцяти років Холодної війни це був головний майданчик, де Схід і Захід могли пильно подивитися та — інколи — почути один одного. Той самий саміт, де 2018 року я спостерігав, як попередник Зеленського, Петро Порошенко, перед майже порожньою залою просить Захід про підтримку.

Саме цей майданчик Володимир Путін обрав 2007 року, щоб оголосити початок нової Холодної війни.

— НАТО розмістило свої передові сили на наших кордонах[257], — сказав тоді на Мюнхенській конференції російський лідер.

Він звертався до натовпу, де в першому ряду сидів сенатор Джон Маккейн, який за рік балотуватиметься в президенти США. З погляду Росії, вів далі Путін, розширення НАТО на Східну Європу шляхом прийняття Польщі, країн Балтії та інших колишніх сателітів Москви, «є серйозною провокацією».

— І ми маємо право запитати: проти кого це розширення спрямоване?

На думку Путіна, розпад Радянського Союзу дозволив постати світовому порядку, де домінують американці, — системі, де є тільки «один центр влади, один центр сили, один центр прийняття рішень».

— Це світ одного господаря, одного суверена.

Той господар зі своїми союзниками вирішили, що мають право використовувати проти своїх суперників силу та лишатися безкарними, заявив Путін, і мав на увазі не тільки війни в Іраку та Афганістані, а й натівські бомбардування Югославії 1999 року з метою зупинити сербів — союзників Росії — від вчинення геноциду в Косові.

— Сьогодні ми спостерігаємо майже нічим не стримуване, гіпертрофоване застосування сили — військової сили — у міжнародних справах; сили, яка занурює світ у прірву постійних конфліктів, — наголосив Путін. — Це, звісно, вкрай небезпечно. І призводить до того, що вже ніхто не почувається в безпеці. Хочу підкреслити — ніхто не почувається в безпеці!

Коли наступної весни на саміті в Румунії лідери НАТО пообіцяли із часом надати членство Україні та Грузії, Путіну безпечніше не стало.

Ці країни стануть членами НАТО — офіційно оголосив альянс у квітні 2008 року.

Чотири місяці по тому Росія вдерлася в Грузію, майже дійшла танками аж до столиці — Тбілісі — і окупувала п’яту частину території країни. Це була перша закордонна війна за каденції Путіна, і вона не мала жодних серйозних наслідків для його режиму. Путін попередив Захід у Мюнхені, що втомився від розширення НАТО, і війна в Грузії продемонструвала, що він воліє кинути альянсу виклик військовою силою.

П’ятнадцять років по тому, напередодні нового російського вторгнення, настала черга Зеленського звернутися до учасників конференції в Мюнхені, і йому було важко підібрати слова. Навіть уже в літаку, пролітаючи у своєму Ан-148 над Європою, президент із помічниками ніяк не міг скласти промову, що надихнула б Захід зупинити Росію від перетину кордону танками.

— Ми робили виправлення, — пригадує міністр оборони Резніков. — Зважували кожне слово.

Перш ніж удень виступити з промовою, Зеленський мав зустрітися з американською делегацією, яку того року очолювала віцепрезидентка Камала Гарріс. Зустріч від самого початку не клеїлася. Готелю Bayerischer Hof, який приймав конференцію з дня її заснування 1963 року, не бракувало милих, хоч і старомодних кімнат, де союзники зазвичай могли сісти й поспілкуватися. Однак зустріч Зеленського з Гарріс проходила за офіційним столом для переговорів, і сторони сиділи одна навпроти одної. До того ж американці, на відміну від решти співрозмовників Зеленського в Мюнхені, не потискали руки та наполягали носити маски — дотримувалися протипандемічного протоколу, який лише посилював відчуття дистанції. За словами чиновників, що сиділи обабіч президента Зеленського, американці заявляли про неминучість вторгнення, ніби спецслужби США зазирнули в майбутнє і стали пророками. Зеленський не вперше чув це застереження; лише кілька днів тому він розмовляв по телефону з президентом Байденом. Медіа США публікували безліч статей із прогнозами від джерел у Білому домі: напад Росії розпочнеться з «невідворотної» хвилі кібератак, шквалу ракет і бомбардування з повітря. Писали, що президент Байден під час телефонної розмови з європейськими союзниками навіть назвав конкретну дату вторгнення: 16 лютого[258]. Ця дата настала й минула. Проте застереження американців не вщухали. Відповідь Зеленського віцепрезидентці Гарріс була добре відрепетирувана задовго до їхньої зустрічі 19 лютого в Мюнхені. Загроза російської агресії існує із часів анексії Криму 2014 року, і дуже втішно, що американці це нарешті визнали.

— Слава богу, ви тепер бачите те саме, що й ми, — сказав Зеленський Гарріс. — Тож відповідаймо на загрозу разом.

Українці запропонували почати з низки санкцій, достатньо сильних, щоб змусити Путіна переглянути своє рішення про вторгнення. Американці могли б закрити свої порти для російських кораблів. Могли б накласти ембарго на російську нафту й газ і переконати європейців зробити так само. Могли б вивести з ладу російську банківську систему. Крім того, Зеленський попросив конкретну зброю, зокрема ракети для «Стінгерів» і «Джавелінів», бойові літаки та зенітні батареї — хоча б стільки, щоб