Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

зробила більше для заспокоєння моїх нервів, ніж могли б зробити тисячі седативних засобів.

Коли спустошливі буревії пролітають через наше життя і ми не можемо їх відвернути, давайте навчимося приймати невідворотне (дивіться розділ 9 частини III). А потім швиденько зберемо уламки!

П'ять способів боротьби з неспокоєм

Професор Вільям Лайон Фелпс[16]

1. Коли мені було двадцять чотири роки, мене раптом почали підводити очі. Після трьох-чотирьох хвилин читання вони так боліли, наче були наповнені голками, а якщо я не читав, то не міг навіть до вікна підійти, так вони реагували на світло. Я консультувався з найкращими окулістами Нью-Хейвена та Нью-Йорка. Нічого не допомагало. Після 16.00 я просто сидів у кріслі у найтемнішому куточку кімнати і чекав, поки вже настане пора вкладатися до ліжка. Я був у розпачі. Я боявся, що мені доведеться відмовитися від кар'єри вчителя і працювати лісорубом. Потім сталася подія, що продемонструвала дивовижний вплив психіки на фізичні недуги: у розпалі хвороби я прийняв запрошення виступити перед групою випускників. Зала була освітлена величезними газовими лампами, що звисали зі стелі. Очі так розболілися від світла, що, сидячи за столом, я мусив дивитися у підлогу. Але під час свого 30-хвилинного виступу я не відчув ніякого болю і міг дивитися простісінько на ті лампи. А по закінченню зібрання очі розболілися знову.

Я подумав, що зможу вилікуватися, якщо буду зосереджуватися на якомусь ділі не на тридцять хвилин, а на тиждень. І так воно й сталося — психіка перемогла фізичну недугу.

Те саме сталося зі мною й тоді, коли я мандрував на кораблі через океан. Мене спіткав такий напад радикуліту, що я не міг ходити. Намагаючись розігнутися, я відчував жахливий біль. І в цьому стані мене запросили прочитати лекцію для пасажирів! Щойно я почав говорити, як біль і напруга залишили моє тіло; я стояв прямо, вільно пересувався, а виступ мій тривав цілу годину. По завершенні лекції я легко повернувся до каюти. Мені вже здавалося, що я повністю одужав. Але одужання виявилося тимчасовим. Радикуліт відновив свою атаку.

Ці випадки засвідчили значення психічної налаштованості людини. Вони навчили мене тішитися життям, поки я маю сили це робити. Тому зараз я кожен день проживаю так, ніби це перший і останній день у моєму житті. Мені подобаються прості життєві речі, а людину в стані приємного збудження не може спіткати хвилювання. Мені подобається моя вчительська робота. Я написав книгу під назвою «Наснажений викладанням». Для мене викладання завжди було чимось більшим, ніж професія. Це пристрасть. Я люблю вчити, як художник любить малювати або співак любить співати. Прокидаючись вранці, я із задоволенням думаю про свою першу групу студентів. Я завжди вважав, що одна з найголовніших причин життєвого успіху — ентузіазм.

2. Я виявив, що можу викинути тривогу з голови, читаючи цікаву книгу. У п'ятдесят дев'ять років мене спіткав нервовий розлад. У цей період я читав монументальну працю Девіза Алека Уілсона «Життя Карлейля» і швидко одужав, бо так перейнявся читанням, що забув про хворобу.

3. Іншого разу, коли у мене розпочалася жахлива депресія, я змушував себе щогодини робити фізичні вправи. Щоранку я грав п'ять-шість сетів у теніс, потім приймав ванну, обідав і проходив вісімнадцять лунок у гольф після обіду. Щоп’ятниці я танцював до першої години ночі. Допомагала мені й лікувальна дія ласощів. Моя депресія зникала, коли я з'їдав щось солодке.

4. Я давно навчився уникати поспіху, гарячки та метушливої роботи. Я завжди намагався керуватися філософією Вілбура Кросса. Коли він був губернатором Коннектикуту, то сказав мені: «Коли мені потрібно зробити забагато речей водночас, я запалюю люльку, розслаблююся і з годину нічого не роблю».

5. Переконавсь я і в тому, що часу і терпіння достатньо для вирішення усіх проблем. Коли я турбуюся про щось, то намагаюся подивитися на свої проблеми під належним кутом зору, кажу собі: «За два місяці я не турбуватимуся про це, то чому це має тривожити мене зараз? Чому зараз не прийняти той погляд, який буде у мене через два місяці?»

Підсумовуючи все це, можна сказати, що професор Фелпс бореться з тривогою п'ятьма способами.

1. Живе зі смаком та ентузіазмом: «Я кожен день проживаю так, ніби це перший і останній день у моєму житті».

2. Читає цікаву книгу: «Коли мене спіткав нервовий розлад... я почав читати... „Життя Карлейля“ ...так перейнявся читанням, що забув про свою хворобу».

3. Грає в ігри: «Коли у мене розпочалася жахлива депресія, я змушував себе щогодини робити фізичні вправи».

4. Не напружується за роботою: «Я давно навчився уникати поспіху, гарячки та метушливої роботи».

5. «Намагаєся подивитися на свої проблеми під належним кутом зору. „Я кажу собі: „За два місяці я не турбуватимусь про це, то чому це має тривожити мене зараз? Чому зараз не прийняти той же погляд, який буде у мене через два місяці?““»

Я трималася вчора. Я зможу триматися й сьогодні

Дороті Дікс

зазнала в житті злигоднів та недуг. Коли мене запитують, що допомогло мені переживати все те лихо, я завжди відповідаю: «Я трималася вчора. Я можу триматися і сьогодні. І я ніколи не дозволяла собі думати про те, що могло б статися завтра».

Я боролася, прагнула, зазнавала відчаю. Мені завжди доводилося працювати на межі своїх сил. Озираючись на своє життя, я бачу поле битви, встелене розбитими надіями та зруйнованими ілюзіями — поле, де я завжди була у невигідному становищі, поле, яке я покидала зраненою й передчасно постарілою.

Та я не жалію себе. Не плачу над злигоднями, які лишилися у минулому, не заздрю жінкам, яких оминуло те, через що я пройшла. Я жила. Вони ж лише існували. Я випила чашу життя до дна, до останньої краплини. Вони лише сьорбали піну. Я пізнала речі, про які вони й не здогадуються. Я бачу те, чого вони увіч не бачать. Лише жінки, очі яких були промиті слізьми, отримують бачення, яке робить їх сестрами по всьому світу.

Я пройшла курс у Великому університеті життя; я зрозуміла, що жінка, у якої життя легке, нічого не набуває. Я навчилась проживати кожен день, як є, і не завдавати собі клопотів думками про майбутнє. Я вичавила із себе страх, бо досвід навчив, що коли надходить пора, якої