Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

прямо рублем… не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?…»

Вона була тепер сердита на всіх людей, на весь мир, на весь світ, — на панство, що її сина побило… Хто їм дав право її дитину безчестити?… На москалів, що так немилосердно, по-катівськи били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися… У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та спокійний, здавався їй потайними жартами над нею самою… «Чужі… чужі… Що їм?… у них болить?… їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала… То був болісний лемент душі, глибока враза серця, — нікому не відомі, окрім матері… Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько в Крутий Яр.

— А що Чіпка? як? — стріли його товариші.

— Нічого… живий! Усе гаразд… Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав, — у чорній сиділи…

І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати… Пацюк одразу згодився, Матня впирався.

— Стань у службу, — одказав він, — ніколи й чарки горілки випити…

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він згодився найнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або в броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся в свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.

— Добридень, бабо!

— Добридень.

— Що мати — у вас?

— У мене… А що?

— Та нічого. Я до матері, коли можна.

— Іди. «Чого це він?…» — подумала баба, й страшно їй стало. Вона мерщій в хату.

— Мотре! Мотре!

— Чого?

— Син іде…

Мотря не одказала ні слова, — тільки затрусилася… То морозом її осипає, — вона біліє, то у жар укине…

— Чого він іде? — за Мотрю спитала дівка.

— Не знаю, — одказала баба.

А тут і Чіпка в хату.

— Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо!

— Здоров був, Чіпко, — одказує баба.

Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі…

Усі мовчали. Чіпці ніяково стало… Зом’яв він у руках свою шапку й несміливо промовив:

— Я до вас, мамо…

Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила…

— Чого ти до мене прийшов? — нешвидко вже вимовила Мотря, все-таки не глядя на Чіпку.

— Прийшов я, мамо… перепросити вас… Дурний я тоді був, п’яний… зневажив вас… зобидив кріпко… За те мене Бог покарав… Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку. У душі разом заговорила й одрада, й жаль, і докора… Їй любо, одрадно було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір’ю, котру образив так… І разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гірких докорах… Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

— Тепер, бач, і до матері?!. тепер і до неї, як нікому пожаліти?… А як тоді, — так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?… мене на старість пустив по чужих людях тинятись… шматок хліба од чужих людей приймати… таке про тебе слухати?… Що ж мати, — ворог твій?… Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще!.. А ти зараз — угору; зараз — сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба? Зараз до неї? Що — добра московська наука?… добра?!. Тепереньки й покора де взялася… А тоді… мати слово скаже, — а ти десятеро… мати заплаче, — а ти в бучу!.. А я тобі скажу, сину, коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, вгору, — не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипала, од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серця так!..

— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть… забудьте! То було давно, колись… Що ж п’яний чоловік?… П’яний — дурний… Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози… Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога… Мотря глянула на його — і разом перевернула своє серце на великий жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?… — сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болісний вид. — Дивись, як на виду спав… поблід, позеленів!..

— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажено били!..

— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

— Чули ми, Чіпко, — вмішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили… Так, немов мерці з домовини, тільки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали…

— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.

— Та є всього…

Мотря скривилася, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? — трохи згодом питає мати.

— Ні, є… та не переміняв.

— Чому ж ти не скинув?… Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш, ятритиметься… гірше буде!

— Присхне!

— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне!! Сідай, чого ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці…

— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.

— Доживайте вже, мамо, зими в