Читати книгу - "Homo Deus"

у світі є мільярди людей, і всі вони такі самі цінні, як і я. Беручи до уваги, що лібералізм звертає мій погляд усередину мене самого, підкреслюючи мою унікальність і унікальність моєї нації, соціалізм вимагає, щоб я припинив зациклюватися на самому собі й своїх почуттях і зосередився на тому, що почувають інші і як мої дії впливають на їхнє сприйняття. Глобального миру буде досягнуто не пошануванням відмінностей кожної нації, а уніфікацією всіх робітників світу, а соціальну гармонію можна досягнути не нарцисичним плеканням кожною людиною свого внутрішнього світу, а радше пріоритизацією потреб і сприйняття інших понад власні бажання.

Ліберал може заперечити тим, що дослідження свого власного світу розвиває співчуття й розуміння інших. Однак такі аргумегіти мало чим відрізнялися б від теорій Леніна чи Маа. Вони пояснили б, що індивідуальне самодослідження є терпимим буржуазним гріхом, і що коли я намагаюся контактувати зі своїм «Я», то, найімовірніше, потрапляю в ту чи ту капіталістичну пастку. Мої нинішні політичні погляди, уподобання і відраза, хобі й амбіції не відображають мого справжнього «Я». Радше вони відображають моє виховання й соціальне оточення. Вони залежать від мого класу і формуються моїм найближчим оточенням і школою. І багатіям, і бідним промивають мізки від самого народження. Багатих учать зневажати бідняків, а бідних — зневажати свої справжні інтереси. Тут не допоможе жодне самоспоглядання чи психотерапія, бо психотерапевти теж працюють на капіталістичну систему.

Дійсно, саморефлексія, імовірно, лише іще більше віддалить від розуміння істинного «Я», бо надто тісно прив’язує до особистих рішень і недостатньо — до суспільних умов. Якщо я багатий, то роблю висновок, що це завдяки тому, що я зробив тверезий вибір. Якщо я погруз у бідності, то десь припустився помилки. Якщо в мене депресія, то, мабуть, ліберальний психотерапевт звинувачуватиме моїх батьків і радитиме мені встановити нову мету в житті. Якщо я припускаю, що, напевно, моя депресія зумовлена капіталістичною експлуатацією, а також тим, що в пануючій соціальній системі в мене немає шансів досягти своєї мети, то терапевт цілком може сказати, що свої внутрішні труднощі я проектую на «соціальну систему», а невирішені конфлікти зі своєю матусею — на «капіталістів».

Згідно із соціалізмом, замість того щоб роками балакати про свою маму, емоції та комплекси, я повинен запитати себе: хто володіє засобами виробництва в моїй країні? Що вона в основному експортує та імпортує? Який зв’язок між правлячими політиками та міжнародною банківською системою? Лише зрозумівши домінуючу соціально-економічну систему і взявши до уваги сприйняття всіх інших людей, я дійсно осягну, що ж я відчуваю, і лише спільними зусиллями можна змінити систему. Але ж яка особистість здатна врахувати сприйняття всіх людей і зважити їх один відносно іншого у чесний спосіб?

Ось чому соціалісти применшують важливість саморефлексії і обстоюють утворення сильних колективних інститутів, таких як соціалістичні партії та профспілки, що мають на меті розшифрувати навколишній світ. Тоді як у ліберальній політиці виборець знає найкраще, а в ліберальній економіці споживач завжди правий, у соціалістичній політиці найкраще знає партія, а в соціалістичній економіці завжди права профспілка. Обґрунтування і смисли все ще походять із людського сприйняття, адже і партії, і профспілки складаються з людей, однак індивіди повинні слухатися партії та профспілок, а не своїх особистих почуттів.

* * *

Еволюційний гуманізм має інше вирішення проблеми конфлікту сприйняття між різними людьми. Походячи з надійної основи дарвіністської теорії еволюції, він стверджує, що конфлікт — це те, що треба вітати, а не засуджувати. Конфлікт є «сировиною» для природного відбору, який рухає вперед еволюцію. Деякі люди просто вищі за інших, і коли сприйняття людей суперечливе, найдостойніші люди мають підім’яти під себе всіх інших. Та сама логіка, що спонукає людство винищувати диких вовків і безжально експлуатувати приручених ягнят, виправдовує і гноблення нижчих людей панівною групою. Хорошою справою є завоювання європейцями африканців і банкрутування успішними бізнесменами невдах. Якщо ми дотримуватимемося цієї еволюційної логіки, то людство поступово ставатиме сильнішим і достойнішим, фактично прямуючи до висот надлюдини. Еволюція не зупиняється на створенні Ното sapiens — попереду ще довгий шлях. Однак якщо в ім’я прав людини чи рівності ми вихолостимо найдостойніших людей, то це закриє шлях до надлюдини і навіть може зумовити дегенерацію й зникнення Homo sapiens.

Хто ж такі ці найдостойніші люди, що провішують прихід надлюдини? Це можуть бути цілі раси, окремі племена чи виняткові геніальні індивіди. Хоч ким би вони були, найдостойнішими їх роблять їхні найкращі здібності, завдяки яким можна здобувати нові знання, розробляти передові технології, розбудовувати процвітаючі країни чи створювати шедевральні твори мистецтва. Досвід Ейнштейна чи Бетховена значно цінніший за досвід ні на що не здатного пияка, і безглуздо ставитися до нього так, наче він становить таку саму цінність. Так само, якщо окрема нація послідовно очолює людський прогрес, ми повинні по праву вважати її вищою за інші нації, що роблять незначний внесок у розвиток людства.

Отже, на противагу ліберальним художникам на зразок Отто Дікса еволюційний гуманізм стверджує, що людське сприйняття війни цінне і навіть важливе. Кінофільм «Третя людина»[24] переносить нас у Відень одразу після закінчення Другої світової війни. Розмірковуючи про недавній конфлікт, герой Гаррі Дайм говорить: «Урешті-решт, це не так жахливо... В Італії протягом тридцяти років правління Борджіа тривала війна, терор, убивства й криваві злочини, однак вони виплекали Мікеланджело, Леонардо да Вінчі й Ренесанс. У Швейцарії панувала братська любов, вони мали п’ятсот років демократії й миру, і що вони зробили? Годинника із зозулею». Дайм помиляється стосовно майже всіх цих фактів — Швейцарія була, напевно, найкривавішим куточком Європи раннього модерну (її головним експортом стали солдати-найманці), а годинника із зозулею насправді винайшли німці, — але вказані факти менш важливі, аніж ідея Дайма, — що досвід війни штовхає людство до нових досягнень. Війна, зрештою, сприяє природному відбору. Вона винищує слабких і винагороджує запеклих та амбітних. Війна, нарешті, виявляє правду життя й пробуджує волю до сили, слави і завоювань. Ніцше підсумував це, стверджуючи, що війна — своєрідна «школа життя» і «те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим».

Подібні ідеї висловлював лейтенант британської армії Генрі Джонс. За три дні до своєї загибелі на Західному фронті Першої світової війни двадцятиоднолітній Джонс відправив листа братові, у якому описав своє сприйняття війни полум’яними словами:

«Чи думав ти коли-небудь про те, що, попри страхіття, війна є принаймні величною справою? Я хочу сказати, що в ній людина безпосередньо стикається з реальністю. Дурість, егоїзм, розкіш і загальна нікчемність