Читати книгу - "Homo Deus"

підлого комерційного способу існування, яке вели дев’ять десятих населення Землі в мирні часи, змінюються в часи війни на лють, яка принаймні є щирою й виразною. Поглянь на це так: у мирний час Людина проживає лише своє маленьке життя, сповнене тривіальностей, з турботою про власний комфорт, про гроші, й усе це — просто життя для самого себе. Що за мерзенне життя! З іншого боку, у час війни навіть якщо тебе вб’ють, ти лише чекаєш неминучого, що станеться кількома роками пізніше, але ти задоволений тим, що «віддав кінці», намагаючись допомогти своїй країні.

Ти фактично реалізував ідеал, який, як я знаю, дуже рідко досягається у звичайному житті. Причина в тому, що звичайне життя проходить на комерційній та егоїстичній основі; якщо ти хочеш, як то кажуть, «бути на коні», то не зможеш зберегти свої руки чистими.

Особисто я часто радію, що ця війна опинилася на моєму шляху. Вона допомогла мені зрозуміти, якою нікчемною справою є життя. Думаю, війна дала кожному шанс, я сказав би, «вийти за межі самого себе»... Скажу за себе, що я ніколи в житті не переживав такого дикого збудження, подібного до вдалого смертельного трюку, як, наприклад, минулого квітня. Піднесення в останні півгодини перед цим не схоже ні на що у світі».

У своєму бестселері «Падіння “Чорного яструба”» журналіст Марк Боуден подібними словами описує бойовий досвід американського солдата Шона Нельсона в Могадішо в 1993 році:

«Важко було описати, що він відчував... це було як прозріння. Близький до смерті, він ніколи не почувався настільки сповненим життям. Були якісь частки секунди, коли він відчував, як поруч промайнула смерть, як коли інше швидкісне авто вискакує з-за рогу й дивом оминає його. Увесь день він прожив із відчуттям, що смерть пролітає повз його обличчя... секунда за секундою, три години чи більше... Бій був... станом повної ментальної й фізичної впевненості. У ці години на вулиці він став не Шоном Нельсоном, він не був зв’язаний з більшим світом, жодних неповернутих боргів, жодних емоційних зв’язків, нічого. Він просто був людиною, що залишалася жити від однієї наносекунди до іншої, роблячи один подих за іншим, повністю усвідомлюючи, що кожен може бути останнім у житті. Він відчував, що вже ніколи не буде таким, як раніше».

Адольф Гітлер теж змінився й озброївся знаннями завдяки своєму сприйняттю війни. У книжці Mein Kampf він згадує, як невдовзі після того, як його підрозділ вийшов на лінію фронту, ентузіазм, яким були сповнені солдати, перетворився на страх, проти якого кожен з них мусив вести невпинну внутрішню війну, напружуючи всі нерви, щоб страх не оволодів ними повністю. Гітлер каже, що він виграв свою внутрішню війну взимку 1915-1916 років. «Урешті-решт, — пише він, — моя воля стала безперечним господарем... Тепер я був спокійний і рішучий. І це збереглося. Тепер Доля могла вести до останніх випробувань без напруження нервів і втрати розуму».

Сприйняття війни відкрило Гітлеру правду про світ: це джунглі, якими керують безжальні закони природного відбору. Ті, хто відмовляється визнати цю правду, не можуть вижити. Якщо ви прагнете досягти успіху, то повинні не лише зрозуміти закони джунглів, а й з ентузіазмом віддатися їм. Слід підкреслити, що, подібно до антивоєнних ліберальних художників, Гітлер надто возвеличував Сприйняття простих солдатів. Дійсно, політична кар’єра Гітлера є одним з найкращих наявних прикладів величезного авторитету, що узгоджувався з особистим сприйняттям рядових людей у політиці XX століття. Гітлер не був старшим офіцером — за чотири роки війни він доріс лише до звання капрала. Він не мав ані формальної освіти, ані професійних умінь чи політичного походження. Він не був успішним бізнесменом чи активістом профспілки, у нього не було друзів або родичів на високих посадах, не було й грошей, якими можна скористатися. А перш за все, він навіть не мав німецького громадянства. Він був іммігрантом без пфеніга в кишені.

Коли Гітлер звертався до німецьких виборців і просив їх про довіру, він міг наводити на свою користь лише один аргумент: його досвід, набутий у траншеях, навчив його того, чого не навчиться ніхто в університеті, головній штаб-квартирі чи урядовому міністерстві. Люди йшли за ним і голосували за нього, бо ідентифікували себе з ним і надто вірили, що світ — це джунглі, й те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими.

У той час як лібералізм об’єднався з поміркованою версією націоналізму, щоб захистити унікальне сприйняття кожної людської громади, еволюційні гуманісти на зразок Гітлера визначили особливі нації двигунами людського прогресу й дійшли висновку, що ці нації повинні приборкувати чи навіть винищувати всіх, хто стоятиме на їхньому шляху. Хоча слід пам’ятати, що Гітлер і нацисти представляють лише одну крайню версію еволюційного гуманізму. Так само як сталінський ГУЛАГ не зводить автоматично до нуля кожну соціалістичну ідею й аргумент, страхіття нацизму також не повинні змушувати нас заплющувати очі на всі ідеї, які може запропонувати еволюційний гуманізм. Нацизм народився зі спарування еволюційного гуманізму з окремими расовими теоріями й ультранаціоналістичними емоціями. Не всі еволюційні гуманісти є расистами, і не кожна віра в потенційну здатність людства до подальшої еволюції обов’язково закликає до створення поліцейських держав і концентраційних таборів.

Аушвіц (також відомий нам як Освєнцім) має служити застереженням криваво-червоного забарвлення, а не чорною завісою, яка ховає цілі сектори людських горизонтів. Еволюційний гуманізм відігравав важливу роль у формуванні сучасної культури і, цілком можливо, зіграє ще важливішу — у формуванні XXI століття.

ЧИ БЕТХОВЕН КРАЩИЙ ЗА ЧАКА БЕРРІ?

Щоб переконатися, що ми розуміємо відмінності між цими трьома відгалуженнями гуманізму, порівняймо кілька випадків людського сприйняття.

Випадок № і. Професор-музикознавець сидить у Віденській опері, слухаючи початок П’ятої симфонії Бетховена. «Па-па-па-ПАМ!» Коли хвилі звуків досягають його барабанних перетинок, сигнали надходять через слуховий нерв до мозку, і надниркова залоза збагачує кровотік адреналіном. Серцебиття прискорюється, дихання поглиблюється, волосся на шиї стає дибки і мурашки біжать по спині. «Па-па-па-ПАМ!»

Випадок № 2. 1965 рік. Кабріолет «Мустанг» стрімко мчить швидкісною дорогою Пасифік Коуст уздовж тихоокеанського узбережжя із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Молодий водій-мачо вмикає Чака Беррі на повну гучність: «Уперед! Уперед! Джонні, уперед!». Коли звукові хвилі вдаряються об його барабанні перетинки, сигнали через слуховий нерв надходять до мозку, і надниркова залоза додає адреналіну в кров. Серцебиття' прискорюється, дихання поглиблюється, волосся на шиї стає дибки, і мурашки біжать по спині. «Уперед! Уперед! Джонні,