Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

нею упадати, а вона ж іще навіть не знала, що написано в тій есемесці. Коли почала читати, їй аж руки затремтіли. Ковзнула по текстові поглядом і не могла повірити. Швидко видалила повідомлення. Хотілося про нього негайно забути. Мало того, що воно було написане без ладу й складу, у кожному слові видніли помилки, що вказувало на те, що Марцін напився як чіп, то ще й в есемесці, від якої Наталія сподівалася невідомо-чого, він назвав її шльондрою й дебілкою.

«Я цього не бачила й узагалі хочу про все забути», — переконувала себе Наталія. Марно. Вона знала, що ніколи цього не забуде. Чому він так до мене ставиться? Я ж нічого йому не зробила. Покинув мене, а тепер ще й принижує! Раптом їй стало так боляче, неначе ота чорна діра, у якій вона опинилася ще раніше, перебувала тепер у ще одній дірі, а та в іншій — і так без кінця.

* * *

У Лінки якихось особливих планів щодо травневих свят не було. Крім одного: бути з Адріаном. Коли виявилося, що його батько в цей час виїздить на якийсь медичний симпозіум за кордон, вона аж нетямилася від щастя.

Була ще одна причина для радості. У руках Лінка тримала конверта, а в ньому були три блістери протизаплідних таблеток. Після відвідин поліклініки вона вирішила просто купити їх в інтернеті. Швидко знайшла дівчину, яка задешево хотіла позбутися власних, бо раптом запрагнула мати дитину, тож вони їй були вже непотрібні. Інструкції всередині не виявилося, проте та дівчина сказала, що треба прийняти в перший день згідно із днем, зазначеним на упаковці й далі по черзі, доки не закінчаться, а тоді зробити тижневу перерву. Лінка ковтнула першу таблетку й подумала, що насправді все так легко. Нарешті вона перестане хвилюватися.

* * *

Наталія витерла піт із чола й глянула вперед. Дорога здавалася безкінечною. Кошмар якийсь. Батько з Аліцією зайшли далеко, задоволені прогулянкою. Обоє в нових туристичних черевиках. Аліція навіть ненадовго відмовилася від шпильок, ге-ге! Наталія насилу за ними встигала й анітрохи не поділяла їхнього ентузіазму. Вона просто погано почувалася. Уранці вони примусили її з'їсти канапку, але половину вдалося сховати в рукаві. Наталія була розлючена, їй не хотілося нікуди йти. Хотілося лягти у власному ліжку й голодувати, жити так, як їй подобається.

Та ще й ця долина! Спершу все виглядало не так уже й погано. Маршрут пролягав по пласкій місцевості, чудовий потічок, можна витримати. Але тепер дорога пнулася догори, а якщо вірити мапі, то вони подолали тільки третину шляху. І чого вони так біжать? Адже по горах треба ходити повільно, насолоджуватися краєвидами, це ж не перегони!

Проте отак ідучи й відсапуючись, Наталія усвідомила, що решта людей її теж обганяє. Може, це вона йде задовільно, бо слабка. Аналітичний розум Наталії швидко підказав їй, що проблема саме в ній. Дівчина вирішила трохи прискорити ходу, бо батько знову почне нарікати, що вона мало їсть і примушуватиме запихатися овечим сиром! Вона майже бігла, щоб наздогнати батька з Аліцією, коли раптом відчула, що ноги в неї наче ватяні, а хода нагадує борсання у воді чи киселі. Повітря здавалося густим. Серце шалено калатало, до горла підкотила нудота. Наталія знепритомніла.

Отямилася від того, що хтось торсав її за плече. Над собою вгледіла перелякане обличчя батька й десь поруч почула, як Аліція істерично намагається кудись додзвонитися.

— Боже, вона опритомніла! — вигукнула Аліція. — Наталко, ти зімліла!

— Так... мабуть, це через спеку. Зі мною все гаразд. Я вже добре почуваюся, — Наталія сіла. Світ знову гойднувся перед очима. — Майже добре...

Батько похитав головою.

— Дай їй чогось випити, Аліціє. І шоколаду.

Наталія не опиралася. Випила апельсиновий сік, з'їла шматочок шоколаду. Вона перелякалася. На мить там, на стежці, коли їй раптом потемніло в очах, вона жахнулася, що то вже кінець, що вона вмирає. Може, смерть саме так і виглядає? Людина наче сповзає в темряву?

* * *

Марцін лежав на ліжку, утупившись у стелю. Він не знав, що йому робити. Було так соромно. Соромно через те, що тоді, напившись, написав Наталії такі речі... Він не думав, що здатен на щось таке. Досі ніколи нікому не сказав таких огидних слів. Крім Наталії йому ніхто не був потрібен. Марцін думав, що людина честі після такого вчинку, мабуть, наклала б на себе руки. Та він вочевидь не такий. Йому спало на думку, що, може, варто попросити пробачення, але як це зробити? Ще він думав, що забагато п'є й курить, і що невідомо-коли його життя почало нагадувати якусь пародію. Він уже навіть не боявся того, що робив. Із цим якось зжився. Марцін боявся за себе самого.

Наразі йому вдавалося все приховувати від батьків і сестер. Наразі. Вони явно знали, що він випиває, неможливо, щоб мати цього не помітила. Він намагався пити відразу на початку, щоб трохи протверезитися, перш ніж повернеться додому. Бувало, що він виходив із клубу й вештався вулицями, щоб бодай трохи змити із себе це весняним дощем. Повертався крадькома, двері відчиняв майже нечутно, старався нікого не розбудити. Іноді вдавалося, іноді ні. Мати кілька разів запитувала, чи він пив. Марцін виправдовувався, що ходив на день народження до товариша чи ще щось таке.

Найгірше було те, що весь час доводилося брехати сестрам, хлопець відчував, що втрачає з ними контакт. Бо коли перестаєш бути із кимсь щирим, то десь зникає й оте особливе відчуття спорідненості. А раніше вони були такими близькими! Марцін хотів припинити це все, але не знав, як. А тепер? Тепер він передусім не знав, як попросити пробачення в Наталії. Закортіло закурити. Подумав, що коли закурить, йому проясніє в голові й він вирішить, що робити далі.

* * *

Батько й Аліція ходили довкола Наталії навшпиньках. Наступного дня заборонили їй будь-куди йти. Наказали читати й відпочивати. Навіть сніданок принесли до ліжка. І це було дуже приємно. Батько купив для неї листівки й марки.

— Може, мамі надішлеш? — спитав. — Бо, знаєш, вона так сумує... Мабуть, не може попросити в тебе пробачення, здається, їй і самій погано.

— Вона прогнала мене з дому. І я не збираюся писати до неї жодних задрипаних листівок.

— Ну, добре, тоді напиши до якоїсь подруги. До Халінки, наприклад. Зрештою, я давно її не бачив, ви що, посварилися?

— Нікому я не писатиму,