Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

— Це його, певне, дуже надихає, — сказав Воррен Мід і бридко гигикнув.

Це зауваження виявилося іскрою, піднесеною до пороху. Сьюзен, за її власним висловом, стала до бою „з копита вскач“ і „сказала своє слово“ — та ще й як добре сказала! У її промові „перцю“ було достатньо. Коли Сьюзен розпалиться, то демонструє видатні ораторські здібності, і те, як вона поставила на місце тих чоловіків, було водночас і кумедно, і дієво, і прекрасно. Вона сказала, що Ллойд-Джорджа підтримують мільйони таких, як вона, і це його справді надихає. То була основна ідея її виступу. Мила Сьюзен! Вона — справжній вулкан патріотизму, відданості й зневаги до різного роду саботажників, отож, коли вона вивергнула весь той словесний потік на аудиторію, байдужих не залишилося. Сьюзен завжди присягалася, що вона не суфражистка, але тоді вона гідно виступила від імені всього жіноцтва й змусила тих чоловіків достоту зіщулитися на лавах. Коли вона вмовкла, усі вони були готові танцювати під її дудочку. Отож вона звеліла їм — так, звеліла! — підійти до сцени й підписатися на Переможну Позику. І після шалених оплесків більшість так і вчинила — навіть той-таки Воррен Мід. Коли назавтра в шарлоттаунській газеті опублікували загальне число передплатників, ми виявили, що Глен веде перед з-поміж усіх околиць нашого острова — і це, безперечно, завдяки Сьюзен. Сама ж вона, повернувшись додому опісля зборів, була присоромлена й побоювалася, чи звинуватять її в неподобстві; аж стиха зізналася мамі, що вчинила „не так, як то личить порядній жінці“.

Нині ми всі — окрім Сьюзен — їздили в татовому новому автомобілі. Поїздка була дуже гарна, хоч і скінчилася геть безславно — у придорожньому рівчаку. А все через одну стару даму, панну Елізабет Карр із Верхнього Глена, яка не погодилася завернути коня й пропустити нас, хай скільки ми сигналили їй. Тато розсердився; я ж у душі поспівчувала панні Елізабет. Якби я була статечною бабцею, що трюхикала б собі шляхом, „у цнотливі думи заглиблена“, [91] у власній бричці, яку тягла би моя власна кобилка, я теж не дала би дороги безцеремонній машині, що взялася б галасувати в мене за спиною. Я випросталася б і повагом заявила, як панна Елізабет: „Гетьте в рівчак, якщо конче вам треба їхати“.

Тож ми скотилися в рівчак… по самі осі загрузли в піску… і сиділи там, наче дурні, доки панна Елізабет підхльоснула кобилку й переможно прогрюкотіла дорогою далі.

Джем посміється, коли я напишу йому про це. Він із дитинства знає панну Елізабет.

Та… чи Венеція… буде… врятована?

19 листопада 1917 року.

Вона ще не врятована… і досі у великій небезпеці. Проте італійці нарешті зміцнили свої позиції на П’яве. Звісно, воєнні експерти кажуть, що вони їх не втримають і муситимуть відступити до Адідже. [92] Проте Сьюзен, Гертруда і я стверджуємо, що вони повинні утримати фронт, бо Венеція мусить бути врятована..і що тоді вдіють воєнні експерти?

Ох, аби ж я тільки ПОВІРИЛА, що італійці утримають фронт!

Наші канадські війська здобули ще одну велику перемогу — узяли штурмом Пашендейль Ріж[93] і відбили всі контратаки. Жоден з наших хлопців не брав участі в цій битві… але інші брали… а список убитих такий довжелезний! Джо Мілгрейв бився за Пашендейль, але вцілів. Міранда пережила кілька жахливих днів, доки одержала від нього листа. Після шлюбу вона дивовижно розквітла. Тепер то зовсім інша дівчина. Навіть очі її немов потемніли й поглибилися — це, напевно, тому, що вони горять палким вогнем відданості й любові. Міранда навчилася давати раду з батьком: здіймає прапор щоразу, коли на Західнім фронті наші війська просунуться хоч на ярд, бере участь у зборах молодіжного Червоного Хреста й ретельно намагається вдавати „статечну заміжню даму“, аж ми всі готові вмерти від сміху. Проте вона — єдина із гленських дівчат віддалася за новобранця під час війни, тож нас не дратує її самовдоволене усвідомлення власної унікальності.

У росіян теж погані новини — уряд Керенського зазнав краху, а Ленін став диктатором. Нам дуже важко бути мужніми впродовж цих понурих, безнадійних сірих осінніх днів, коли світ тоне в мороці й лиховісних передчуттях. Але ми почали „метушитися“, як то каже старий Горянин Сенді, через наближення виборів. Триває суперечка щодо загальної мобілізації, тому це будуть найцікавіші вибори, що відбувалися в нас. Усі жінки „відповідного віку“, цитуючи Джо Пуар’є, що мають на фронті чоловіків, братів чи синів, зможуть проголосувати. Ох, якби ж мені був двадцять один рік! Гертруда й Сьюзен лютують, бо не можуть голосувати.

— Це несправедливо! — вигукнула Гертруда. — Агнеса Карр може голосувати, бо має чоловіка на фронті — а вона ж намагалася не пустити його й тепер голосуватиме проти коаліційного уряду! А я не маю права голосу, бо мій коханий, хоч і на фронті, доводиться мені не чоловіком, а лише нареченим!

Що ж до Сьюзен, то, міркуючи, що вона не може голосувати, а якийсь мерзенний старий пацифіст, на зразок пана Прайора, може — і буде — вона просто вергає блискавки.