Читати книгу - "Процес"

у ієрархії, Гастерер завжди звертався як до гурту, не розчленованої на індивідів спільноти. Проте саме молодь засвідчувала йому якнайвищу пошану, і коли близько одинадцятої години він підводився, щоб іти додому, хтось один уже допомагав йому вдягнути важке пальто, другий, низько схилившись, відчиняв двері і, звичайно, притримував їх, коли вслід за Гастерером з кімнати виходив К.

Якщо попервах К. Гастерера або той його проводжали якийсь шмат дороги, то згодом такі вечори здебільшого закінчувались тим, що Гастерер просив К. зайти до його помешкання і трохи побути з ним. Тоді друзі ще з годинку сиділи за горілкою та сигарами. Ці вечори були такі любі Гастерерові, що він ні разу не захотів відмовитись від них, навіть коли взяв до себе жити на кілька тижнів одну бабу на ймення Гелена. То була вже немолода дебела жінка з жовтавою шкірою і чорними локонами, що завивались навколо лоба. К. бачив її попервах лиш у ліжку, звичайно вона лежала там без усякого сорому, читала якийсь дешевий роман і не дослухалась до чоловічої розмови. Аж коли наставала пізня година, вона витягувалась, позіхала і жбурляла, якщо жодним іншим способом не могла привернути до себе уваги, книжку в Гастерера. Тоді той, сміючись, підводився, і К. прощався. Проте згодом, коли Гелена вже набридла Гастерерові, вона стала дуже заважати товариським посиденькам. Вона зустрічала чоловіків цілком вбрана, і то здебільшого в одяг, який, певне, вважала за дуже коштовний та витончений, хоча насправді то була якась стара перешита бальна сукня, справжнє одоробло, обвішане задля прикрас кількома рядами довгих торочок. Який саме вигляд мала та сукня, К. достоту не знав, бо певною мірою уникав дивитися на Гелену і годинами сидів з напівопущеними очима, тим часом як вона, вихиляючись, ходила по кімнаті або сідала десь поряд; згодом, коли їй ставало дедалі важче зберігати власне становище, вона, опинившись у скруті, навіть спробувала віддавати перевагу К., щоб пробудити ревнощі Гастерера. То була потреба, а не підступність, коли вона з оголеними заокругленими жирними плечима нахилялася над столом і наближала до К. своє обличчя, змушуючи поглянути на неї. Вона домоглася тільки того, що наступного разу К. відмовився заходити до Гастерера, а коли згодом знову зайшов до нього, Гелену вже остаточно послали під три чорти. Цього вечора друзі засиділись дуже довго, пили за Гастереровим наполяганням на брудершафт, а додому К. ішов аж очманілий від курива та випивки.

І якраз наступного ранку директор банку під час ділової розмови зауважив, що вчора йому здалося, ніби він бачив К. Якщо він не помиляється, К. ішов попід руку з прокурором Гастерером. Директор, здається, так був вражений тим, що – а втім, тут, може, виявилась його любов до точності – навіть назвав церкву, коло якої недалеко від колодязя сталася та зустріч. Навіть якби він описував міраж, то не зміг би висловитись інакше. К. пояснив йому, що прокурор його друг і що вчора вони справді йшли повз ту церкву. Директор здивовано всміхнувся й запросив К. сісти. То була одна з тих митей, за які К. так любив директора, мить, коли цей кволий і хворий чоловік, напівзадушений кашлем і пригнічений величезною відповідальністю, виявляв певну турботу про добробут і майбутнє К., турботу, що її, за словами решти службовців, які відчували те саме під час розмови з директором, можна було б назвати холодною й суто поверховою; вона становила не що інше, як добрий засіб прихилити до себе сумлінних працівників, пожертвувавши їм дві хвилини на рік, але навіть якщо це правда, К. у такі хвилини відчував щиру відданість директорові. Можливо, з К. директор розмовляв трохи інакше, ніж із рештою, бо забував не те що про своє керівне становище, аби таким чином наблизитись до К., – до цього він скорше вдавався щодня у звичайному діловому спілкуванні, – тут він, здається, забував якраз про становище К. і розмовляв з ним, як з дитиною або з нетямущим молодиком, що лише прагне одержати роботу і з якихсь незбагненних причин пробудив прихильність директора. К. не потерпів би такої манери розмовляти ні від будь-кого іншого, ні навіть від самого директора, якби директорова турбота не видавалася йому щирою або якби принаймні можливість, що існує така турбота, яка ввижалася йому цієї миті, не зачаровувала його до краю. К. визнавав свою слабкість; певне, її причина полягала в тому, що з цього погляду він і справді ще мав у собі щось дитинне, бо ніколи не знав, що таке батьківська турбота, його батько помер замолоду, він рано пішов з дому, а ніжність матері, яка, наполовину сліпа, й досі жила в тому містечку, де ніколи нічого не міняється, і до якої він їздив востаннє десь понад два роки тому, завжди скорше відтручувала, ніж вабила його.

– А я й не знав про цю дружбу, – сказав директор, і тільки млява приязна усмішка пом’якшила суворість цих слів.

Дім

Попервах не пов’язуючи з тим якихсь певних намірів, К. при багатьох різних нагодах спробував дізнатися, де міститься та установа, звідки надійшли перші вказівки почати його справу. Він дізнався про це без труднощів, бо й Тітореллі, і Вольфарт на перше його запитання назвали точний номер будинку. Згодом Тітореллі з усмішкою додав, що для всяких таємниць, які йому не можна обговорювати, йому заздалегідь указують, що казати про них, а саме ця установа не має анінайменшої ваги, він сповістив тільки те, що йому доручено, і якщо існує якийсь вищий орган служби звинувачень, він, хай там як, клієнтам недоступний. Якщо хто хоче дізнатися що-небудь про службу звинувачень, – звичайно, завжди є багато бажань, але не завжди мудро висловлювати їх, – тоді все-таки треба звернутись до названої підпорядкованої установи, проте таким способом однаково не можна потрапити до самої служби звинувачень, зате зникне бажання її шукати.

К. уже знав натуру художника, отже, в його словах не було суперечності, і тому К. далі вже не розпитував, а тільки запам’ятав почуте. В нього знову виникло враження, як, до речі, вже не раз останнім часом, що Тітореллі може завдавати йому не менших мук, ніж адвокат. Різниця полягала тільки в тому, що К. не був остаточно відданий на поталу Тітореллі і міг коли завгодно, незважаючи на жодні обставини, відмовитись від нього, до того ж Тітореллі був дуже товариський, ба навіть балакучий, дарма що давніше куди балакучіший, ніж тепер, і, нарешті, К. сам мав змогу мучити Тітореллі.

Саме до такої тактики