Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Він перелякався. Ні, не правди. Перелякався, що вона прочитає його думки, що довідається, що він здогадався. І що ніколи йому цього не вибачить. Він заглушив ті думки, убив їх, викинув з пам’яті назавжди, без сліду, відчуваючи при тому величезне полегшення. Відчуваючи, що…

Стеля розсілася. Джин, опутаний сіттю з гаснучих променів, звалився, ревучи, на них, і в тому реві були тріумф і бажання вбивства. Йеннефер кинулася назустріч, з рук її било світло. Дуже слабке світло. Джин роззявив пащу й простягнув до неї лапи. А відьмак раптом зрозумів, що він знає, чого прагне.

І вимовив бажання.

ХV

Дім вибухнув, цегла, балки й дошки підлетіли угору в хмарі диму й іскор. З куряви вихопився джин, величезний, як стодола. Ревучи й тріумфально регочучи, геній повітря, д’жінні, вже вільний, звільнений, не зв’язаний жодними зобов’язаннями і жодною волею, зробив над містом три кола, відірвав з ратушової вежі шпиль, вґвинтився у небо й полетів, пропав, зник.

— Утік! Утік! — закричав жрець Крепп. — Відьмак добився свого! Геній відлетів! Уже не загрожуватиме нікому!

— Ах, — сказав Еррділь зі справжнісінькім захватом. — Що за чудова руїна!

— Холера, холера! — скрикнув Любисток, скорчившись за підмурком. — Розвалив увесь дім! Цього ніхто не міг пережити! Ніхто, кажу вам!

— Відьмак Ґеральт із Рівії пожертвував собою для міста, — урочисто сказав бургомістр Невіль. — Ми не забудемо, вшануємо його. Подумаємо про пам’ятник…

Любисток струснув з плеча шматок заляпаного глиною очеретяного мату, обтрусив кубрак від плям змоченої дощем штукатурки, глянув на бургомістра й кількома точно дібраними словами виразив свою думку про пожертвування, почесті, пам’ять і всі пам’ятники світу.

ХVІ

Ґеральт роззирнувся. З діри на стелі повільно скрапувала вода. Навколо громадилися купи деревини та уламків. Дивним чином місце, де вони лежали, було геть чистим. На них не впала жодна дошка, жодна цеглина. Так, наче охороняв їх невидимий щит.

Йеннефер, трохи зарум’янена, присіла поряд, спираючись руками в коліна.

— Відьмаче, — відкашлялась вона. — Ти живий?

— Живий. — Ґеральт обтер обличчя від куряви й пилу, засичав.

Йеннефер повільним рухом торкнулася його зап’ястка, делікатно провела пальцями по долоні.

— Я тебе обпекла…

— Дрібниці. Кілька пухирів…

— Вибач. Знаєш, джин утік. Остаточно.

— Жалкуєш?

— Не дуже.

— Це добре. Допоможи мені встати, прошу.

— Зачекай, — прошепотіла вона. — Це твоє бажання… Я почула, чого ти собі бажаєш. Я остовпіла, просто остовпіла. Я всього могла сподіватися, але щоб… Що тебе змусило до цього, Ґеральте? Чому… Чому я?

— Ти не знаєш?

Вона схилилася над ним, торкнулася його, він відчув на обличчі дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і він раптом уже знав, що ніколи не забуде цього запаху, цього м’якого дотику, знав, що ніколи вже не зможе порівняти їх з іншим запахом і іншим дотиком. Йеннефер поцілувала його, а він зрозумів, що ніколи вже не прагнутиме інших уст, ніж ці, її, маленькі й вологі, солодкі від помади. Раптом він уже знав, що з цієї миті існуватиме лише вона, її шия, плечі й груди, визволені з-під чорної сукні, її делікатна холодна шкіра, не порівнювана з жодною іншою, якої він торкався. Він дивився зблизька у її фіалкові очі, найкрасивіші очі в усьому світі, очі, які, як він боявся, стануть для нього… Усім. Він це знав.

— Твоє бажання, — прошепотіла вона, торкаючись устами його вуха. — Не знаю, чи таке бажання взагалі може здійснитися. Не знаю, чи існує у Природі Сила, яка може здійснити таке бажання. Але якщо вже так, то ти обрік себе. Обрік себе на мене.

Він перервав її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, ласками, а потім уже всім, цілим собою, кожною думкою, єдиною думкою, усім, усім, усім. Вони перервали тишу зітханнями й шелестом скинутого на підлогу одягу, перервали тишу дуже лагідно і були ліниві, були ретельні, були дбайливі й ніжні, і, хоча обоє вони не дуже знали, що воно — дбайливість і ніжність, вдалося їм, бо вони дуже хотіли. І взагалі, вони не поспішали, а весь світ раптом перестав існувати, перестав існувати на маленьку, коротку мить, а їм здалося, що це була ціла вічність, бо це й справді була ціла вічність.

А потім світ знову почав існувати, але існував зовсім інакше.

— Ґеральте?

— Гмм?

— І що далі?

— Не знаю.

— Я — також ні. Бо, бачиш, я… Я не впевнена, чи варто було себе на мене обрікати. Я не вмію… Зачекай, що ти робиш… Я хотіла тобі сказати…

— Йеннефер… Йен.

— Йен, — повторила вона, підкорившись йому цілковито. — Ніхто ніколи так мене не звав. Скажи це ще раз, прошу.

— Йен.

— Ґеральте.

ХVІІ

Дощ перестав падати. Над Ріндою з’явилася райдуга, вона перетяла небо урваною кольоровою дугою. Здавалося, що виростає вона прямо зі зруйнованого даху корчми.

— На всіх богів, — пробурмотів Любисток. — Яка тиша… Вони мертві, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їх прикінчив.

— Треба б подивитися, — сказав Вратімір, витираючи чоло зім’ятою шапкою. — Може, вони поранені. Може, викликати медика?

— Скоріше — гробаря, — заявив Крепп. — Я ту чарівницю знаю, а у відьмака також диявол з очей визирав. Робити нічого, доведеться копати дві ями на цвинтарі. Ту Йеннефер я б радив перед похованням пробити осиковим кілком.

— Яка тиша, — повторив Любисток. — Мить тому аж крокви літали, а тепер — наче маком засіяно.

Вони наблизилися до руїн корчми, дуже обережно й поволі.

— Хай столяр робить труни, — сказав Крепп. — Скажіть столяру…

— Тихо, — перебив Еррділь. — Я щось чую. Що то було, Хіреадане?

Ельф відкинув волосся з гострих вух, нахилив голову.

— Я не впевнений… Підійдімо ближче.

— Йеннефер жива, — сказав раптом Любисток, напружуючи свій музичний слух. — Я чув, як вона застогнала. О, знову застогнала!

— Ага, — підтвердив Еррділь. — Я також чув. Застогнала. Мусить страшно страждати, кажу вам. Хіреадане, куди ти? Побережися!

Ельф відсахнувся від розбитого вікна, у яке тільки-но заглянув.

— Ходімо звідси, — сказав коротко. — Не перешкоджайте їм.

— Так вони обидва живі? Хіреадане? Що вони там роблять?

— Ходімо звідси, — повторив ельф. — Залишимо їх там на якийсь час самих. Нехай вони там побудуть, вона, він і його останнє бажання. Почекаємо в якійсь корчмі, мине чимало часу — і вони до нас доєднаються. Удвох.

— Що вони