Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

ту руїну на купу грошей!

— Поліс враховує нещасні випадки магічні та надприродні?

— Звичайно.

— Розумно, пане ельфе. Дуже розумно. Вітаю. Гей, люди, ховайтеся! Кому життя миле, нехай не підходить ближче!

Зсередини дома Еррділя пролунав оглушливий грім, блиснула блискавка. Натовп відступив, ховаючись за колонами.

— Навіщо Ґеральт туди поліз? — застогнав Любисток. — За якою холерою? Чому він уперся, щоб урятувати ту чарівницю? Зараза, навіщо? Хіреадане, ти це розумієш?

Ельф смутно усміхнувся.

— Розумію, Любистку, — підтвердив він. — Розумію.

Х

Ґеральт відскочив від чергової вогнисто-помаранчевої стріли, що вистрелила з пальців чародійки. Була вона виразно змученою, стріли були слабкими й повільними, він ухилявся від них із легкістю.

— Йеннефер! — крикнув. — Заспокойся! Зрозумій нарешті, що я хочу тобі сказати! Ти не зумієш…

Не закінчив. З рук чародійки вдарили тоненькі червоні блискавки, уп’ялися в нього в багатьох місцях і ретельно обплутали. Вбрання його засичало й задиміло.

— Не зумію? — процідила вона, стоячи над ним. — Зараз ти побачиш, на що я здатна. Досить буде, якщо ти трохи полежиш і більше не перешкоджатимеш!

— Зніми це з мене! — заричав він, б’ючись і шарпаючись у вогнистому павутинні. — Пече, холера!

— Лежи нерухомо, — порадила вона, важко дихаючи. — Це пече, тільки коли рухаєшся… Я не можу приділити тобі багато часу, відьмаче. Побурюкалися ми, але що занадто, то не добре. Мушу зайнятися джином, бо він готовий від мене втекти…

— Утекти? — крикнув він. — Це ти повинна втікати! Той джин… Йеннефер, послухай мене уважно. Я мушу сказати тобі правду. Ти здивуєшся.

ХІ

Джин забився на прив’язі, зробив коло, натягнув шнури, що його тримали, і змів башточку з дому Бо Берранта.

— Ото він реве! — наморщився Любисток, рефлекторно хапаючись за горло. — Як він потворно реве! Схоже на те, що він холерно злий!

— Бо він такий і є, — сказав жрець Крепп.

Гіредан швидко глянув на нього.

— Що?

— Він розлючений, — повторив Крепп. — І не дивуюся. Я б також був розлюченим, якби мав до йоти виконати перше бажання, яке випадково вимовив відьмак…

— Як це? — крикнув Любисток. — Ґеральт? Бажання?

— Це він тримав у руці печатку, яка ув’язнювала генія. Геній виконує його бажання. Саме тому й чарівниця не може запанувати над джином. Але відьмак не повинен їй цього говорити, навіть якщо він здогадався. Не повинен він цього їй говорити.

— Зараза, — пробурмотів Хіреадан. — Я починаю розуміти. Ключник у льоху… Луснув…

— Це було друге бажання відьмака. Залишилося в нього тільки одне. Останнє. Але, на богів, він не повинен видати цього Йеннефер!

ХІІ

Вона стояла нерухомо, схилена над ним, не звертаючи жодної уваги на джина, що бився на прив’язі над дахом корчми. Будинок трусило, зі стелі сипалися вапно й тріски, меблі повзали по підлозі, спазматично стрясаючись.

— Значить, он воно що, — просичала. — Вітаю. Вдалося тобі мене ошукати. Не Любисток, а ти. Тому джин так б’ється! Але я ще не програла, Ґеральте. Ти недооцінюєш мене, недооцінюєш моєї сили. Поки що я тримаю у кулаці й тебе, і джина. Ти маєш іще одне, останнє бажання? Тож скажи його. Звільниш джина, а тоді я посаджу його у пляшку.

— Тобі вже не вистачить на те сил, Йеннефер.

— Ти недооцінюєш моїх сил. Бажання, Ґеральте!

— Ні, Йеннефер. Я не можу… Джин, може, і виконає його, але тобі не подарує. Коли звільниться, вб’є тебе, помститься тобі… Не зумієш його схопити і не зумієш від нього захиститися. Ти виснажена, ледь тримаєшся на ногах. Загинеш, Йеннефер.

— Це мій ризик! — крикнула вона люто. — Яке тобі діло, що зі мною стане? Подумай краще про те, що джин може дати тобі! Ти маєш іще одне бажання! Можеш зажадати, чого хочеш! Використай шанс! Використай його, відьмаче! Ти можеш мати все! Усе!

ХІІІ

— Загинуть обоє? — завив Любисток. — Як це? Пане Креппе, чи як вас там… Чому? Адже відьмак… Чому, на важку і раптову заразу, він не тікає? Чому? Що його там тримає? Чому не залишить ту холерну відьму на поталу долі й не втече? Це ж безглуздо!

— Абсолютно безглуздо, — повторив Хіреадан гірко. — Абсолютно.

— Це самовбивство! І звичайний ідіотизм!

— То ж його фах, — втрутився Невіль. — Відьмак рятує моє місто. Закликаю богів у свідки, якщо він переможе чарівницю і прожене демона, видам йому нагороду…

Любисток зірвав з голови капелюшок, оздоблений пером чаплі, наплював у нього, кинув у грязюку й розтоптав, повторюючи при тому різні слова різними мовами.

— Адже він… — бард раптом заїкнувся. — У нього є ще одне бажання про запас! Він міг би врятувати і її, і себе! Пане Креппе!

— Це не так просто, — сказав жрець. — Але якби… Якби він висловив власне бажання… Якби якось пов’язав свою долю з долею… Ні, не думаю, щоб він про те здогадався. І, може, краще, щоб не здогадався.

ХІV

— Бажання, Ґеральте! Швидше! Чого ти бажаєш? Безсмертя? Багатства? Слави? Влади? Потуги? Чеснот? Швидше, ми не маємо часу!

Він мовчав.

— Людяності, — сказала вона раптом, паскудно посміхаючись. — Я вгадала, вірно? Адже цього ти прагнеш, про це мариш! Про визволення, про свободу бути тим, ким захочеш, а не тим, чим бути мусиш. Джин виконає це бажання, Ґеральте. Вислови його.

Він мовчав.

Вона стояла над ним у миготливому блиску чародійської кулі, у магічному світлі, серед відблисків променів, що в’язали джина, із розпущеним волоссям й очима, що горіли фіолетом, рівна, струнка, чорна, страшна…

І чарівна.

Вона схилилася різко, зазирнула йому в очі, зблизька. Він відчув запах бузку й аґрусу.

— Мовчиш, — просичала вона. — Тож чого ти прагнеш, відьмаче? Яким є твоє найбільш приховане марення? Ти не знаєш чи не можеш наважитися? Пошукай у собі, пошукай глибоко й докладно, бо, клянуся Силою, другого такого шансу ти не матимеш!

А він раптом зрозумів правду. Він знав. Знав, ким вона була колись. Про що вона пам’ятала, чого не могла забути, із чим жила. Ким вона була насправді, до того як зробилася чародійкою.

Бо дивилися на нього холодні, злі та мудрі