Читати книгу - "Колекціонер"

не припиняла, помовчала і продовжила. Говорила вона нормально, але були такі собі дивні паузи, а потім вона раптово знову щось казала.

Я відповів:

— Не знаю, ще не думав про це, — я просто потурав її примсі.

— Віддай їх дітям.

— Яким дітям?

— Ми збирали для них гроші в минулому семестрі, вони голодують, — вона трохи помовчала. — Ми всі такі свині, ми заслуговуємо на смерть, — тож, гадаю, вони притримали ті гроші, які мали їм передати.

Ну а тоді вона задрімала, проспала приблизно десять хвилин. Я не рухався з місця, думав, що вона міцно спить, але раптом вона промовила: «Передаси?» — наче ми й не переривали розмову. А потім: «Ти тут?» — і навіть спробувала сісти й подивитися на мене. Звичайно, я її заспокоїв і поклав назад, але вона й далі продовжувала про ті кошти, які вони збирали.

Я покинув спроби донести до неї, що це дурниці — те, що вона зібралася помирати і що, мовляв, так, але ти не помреш і так далі.

— Ти обіцяєш?

— Так.

Тоді вона сказала: «Обіцянки-цяцянки». Потім знову: «Вони голодують, землю їдять». Вона це повторила два чи три рази, а я намагався її заспокоїти, гладив її, але це, здається, тільки засмучувало її.

Останні її слова були:

— Я тобі пробачаю.

Звичайно, вона марила, але я знову вибачився перед нею.

Вам могло б здатися, що відтоді все змінилося. Я забув про все, що вона мені зробила, і мені стало її шкода, я справді пожалкував, що зробив з нею оте кілька днів тому, але ж я не знав, що вона справді хвора. Що вже там, назад не відмотаєш: зроблено — то й зроблено.

Але ж справді дивно, як, щойно я відчув, що вона мені вже всерйоз докучила, до мене повернулися всі мої давні почуття. Я далі думав про все добре, як ми колись гарно ладнали, про все, що вона для мене означала тоді, вдома — і ні про що більше. Усе, що сталося після того, як вона роздяглась і я припинив її поважати, здалося якимось нереальним, немовби ми обоє тоді втратили глузд. Я хочу сказати, що її хвороба і те, що я про неї дбав, здавалося значно реальнішим, ніж оте.

Як і минулої ночі, я залишився в зовнішньому підвалі. Вона лежала тихо півгодини чи близько того, потім почала говорити сама з собою, а я спитав: «У тебе все гаразд?», і вона замовкла, а потім через якийсь час знову заговорила чи, радше, почала бурмотіти, а потім дуже голосно вигукнула моє ім’я, сказала, що не може дихати, а потім відкашляла масу слизу. Він був дивного темно-бурого кольору, мені це дуже не сподобалося, але я подумав, що такий колір, мабуть, від таблеток. Потім вона, напевне, подрімала з півгодини, але раптом почала кричати, що в неї щось не вдається, і, коли я прибіг, вона вже наполовину вивалилася з ліжка. Не знаю, що вона хотіла зробити, але вона мене наче не впізнавала і пручалася, як звір, незважаючи на свою слабкість. Я мусив по-справжньому з нею боротися, поки вклав у ліжко.

Потім вона жахливо спітніла, піжама промокла наскрізь, і, коли я намагався її роздягти, щоб перевдягти в сухе, вона почала битися, качатися по ліжку, як божевільна, і ще гірше пітніти. Гіршої ночі в моєму житті не було, це був такий жах, що я навіть не опишу. Спати вона не могла. Я надавав їй скільки міг снодійного, але воно наче не допомогло, вона трохи дрімала, а тоді знову починала і лізла з ліжка (один раз я до неї не встиг добігти, і вона впала на підлогу). Іноді вона марила, кликала якогось Дж. П. і розмовляла — мабуть, зі своїми знайомими. Мене це ще не дуже турбувало, поки вона лежала спокійно. Я виміряв їй температуру — у неї було понад 40, і я розумів, що вона хвора, справді хвора.

Ну десь о п’ятій наступного ранку я піднявся подихати повітрям, там, нагорі, був наче зовсім інший світ, і я вже наважився перенести її нагору і покликати лікаря, зволікати вже було не можна. Я постояв там хвилин із десять біля відчинених дверей і тут почув, що вона знову мене кличе, вона знову відкашляла червоно-бурий слиз, а потім її знудило, то я мусив витягти її з ліжка і перестелити постіль, поки вона, вся брудна, напівлежала в кріслі. Найгірше було те, як вона дихала, так швидко, захлинаючись, наче задихана.

Того ранку (вона, здається, поводилася тихіше) вона могла сприйняти мої слова, то я сказав їй, що йду по лікаря, і вона кивнула, я вирішив, що вона зрозуміла, хоча й промовчала. Та ніч, здається, геть вимотала її, і вона просто лежала.

Розумію, що я міг поїхати до села і зателефонувати лікареві, але зі зрозумілих причин я ніколи там ніяких справ не робив, адже сільські чутки — це відома річ.

У кожному разі, я стільки не спав, що не пам’ятаю вже, що й робив половину часу. Я був сам-один, як завжди. Не мав до кого звернутися.

Ну от, я поїхав до Льюїса і (це було щойно після дев’ятої) до першої ж відчиненої аптеки і спитав, де найближчий лікар, і дівчина подивилася у свій список і сказала. Лікар приймав у будинку на вулиці, де я ніколи не був. На дверях я побачив оголошення, що прийом починається о 8:30, і я мав здогадатися, що там, як завжди, буде повно людей, але одразу зайшов і підійшов до кабінету лікаря. Мабуть, я виглядав у приймальні як дурень, на мене всі дивились, усі місця були зайняті, а якийсь молодий чоловік стояв. Ну і, здавалося, всі дивилися тільки на мене, мені несила було піти просто до кабінету, то я став коло стінки. Якби ж то я міг піти в кабінет одразу, то я б так і зробив, і все було б добре, але бути в одній кімнаті з усіма тими людьми… Я давно не був в одному приміщенні з іншими людьми, дуже давно, тільки в крамницях і біля них, відчуття було дивне, як я оце й кажу, особливо одна стара все дивилася на мене, напевне, я чимось був не такий, як усі. Я взяв зі столу журнал, але, звичайно, не читав.

Ну от і я почав думати, що буде далі, що за день