Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

біля лежака стояв грубо збитий стілець. При тьмяному світлі ще одної лампи Даза-Люба побачила бліде обличчя, що виступало з-під ковдри. Дихання справді було важке і переривисте, схоже на зіпання людини, до якої надто близько підступила агонія. У Дазі озвався лікар, вона владно наказала:

— Залиште нас наодинці.

Потім Даза згадувала, як щось нереальне, народжене з напівсну-марення, яке мовби перейшло від цієї жінки до неї. І в тому маренні вона розстібала жінці кофтину, слухала стетоскопом її гаряче тіло, масажувала його, назустріч їй виступали з тьмяної, теж майже нереальної глибини великі жіночі очі, а з губ, що спеклися, злітав шепіт:

— Хто ви?

— Медсестра, — відповідала Даза і казала несподівано для самої себе голосно і впевнено: — Я вас порятую.

На щастя, після прослуховування зрозуміла: запалення легень, швидше за все, немає, є глибокий бронхіт. Побачила поруч на столику залізну кварту, збагнула, що там може бути вода. Дала жарознижуюче, відразу дві пігулки, веліла запити. Коли відкинула далі ковдру — побачила великий живіт, страшенно великий, невимовно великий, горбик перед тим, якого відчувала. Сказала, що натре спеціальною маззю і поставить гірчичники. Потім терла давно не мите жіноче тіло — над грудьми, де були бронхи, звеліла перевернутися на бік, запах камфори впереміж із запахом поту її саму змусив закашлятися. До горла підступила нудота. Даза пересилила її. На якусь мить огорнув відчай, та вона прогнала його. Подумала, як це дивно й нереально: у підземній норі в тілі хворої жінки знаходиться ще одне життя, котре навіть не підозрює, що воно існує. Якщо ще досі існує…

«Забагато», — подумала Даза.

Але не додумала, чого — вражень, складнощів, прикрощів, чогось непояснимого…

Тут жінка також закашлялася — не так, як перед тим, коротко й відривисто, а глухо, натужно. Кашляла довго, нестерпно довго. Заглянув її зляканий чоловік. Даза махнула рукою — зникни, мовляв. Коли ж та жінка, геть змучена, мокра от натуги, перестала кашляти, прошептала:

— Груди всі нарвало… А то й кашляти вже не могла…

Спробувала підвестися, Даза їй допомогла, а сама зраділа — разом з кашлем відійшли мокроти, а це вже хороша ознака. Надія на щось. Може, й на видужання.

— Ой, — раптом скинулася жінка. — Ой…

— Вам болить? — спитала Даза. — Де?

— Там, — жінка раптом слабо посміхнулася. — Там…

— Живіт, — перепитала Даза.

— Ні…

— Воно живе… Б’ється… Господи…

Вона заплакала, тихо й щасливо. Схопила Дазу за руку.

— Порятуйте… Прошу вас… Не мене… Його…

— Усе буде добре, — сказала Даза і наступної миті повірила, що так і має бути. Мусить. На якусь мить її осяяв спалах. Поле. Рев літака. Вибухи бомб. Палаючий ешелон. Сонтарина, котра помирає на її руках.

До чого це? Навіщо? Видіння зникло, розтало. Раптом вона почула запах диму. Може, там, нагорі, хтось підпалив ліс і їм теж судилося загинути?

— Ні, ні, — прошептала Даза, а подумки: «Не дамся».

Стогін (Сонтарини, дух якої вселяється в Дазу, її самої, цієї жінки, котра важко дихає поруч і тримає в собі ще одне життя, лісу, що охороняє їх, нічний, таємничий, як і вони, затятий до життя?), стогін з глибини чогось такого потаємного й неприступного для людського сприйняття, що пробігає тілом хвиля морозу, зате з’являється бажання дихати на повні груди.

Даза дає інструкції — хтось наче промовляє за неї — хворій жінці, потім її чоловікові, як далі чинити. Натирати, ставити гірчичники. Пити ліки. Дістати смальцю — борсучого, їжачиного, навіть свинячого. Натирати і пити. Провітрювати цю… вона каже: «Оселю». Рвати і їсти калину.

— Я ще дістану ліки. І прийдете, я дам банки. Будете ставити. Молоко з медом давайте.

— У нас є мед, — каже чоловік.

— От і добре. Малинове варення. І ще… Ще…

Даза напружена. Сама не своя. З нею от-от станеться напад істерики. Вона стискає — сильно, боляче — правою свою ліву руку. Нігті впиваються у шкіру.

Майже кричить, а насправді видихає — важко, натужно:

— Ходімо. — І вже в дверях: — Усе буде…

І падає. І хтозна за який час проходить до тями. Нагорі. Чує, як шумить ліс — важко, глухо, мов стогне. А потім стогін враз стихає. Здається, тиша схиляється над Дазою.

Голова Дази лежить на чоловічих ногах.

— Пробачте, — шепче вона.

— Це ви пробачте, — чує. — Вам легше?

— Так. Я піду?

— Зараз. Я вас проведу. І відвезу.

Дорога через ліс, крізь гущавину. Крізь віддалені крики, певне, сови. Крізь далеке вовче виття, од якого знову морозило шкіру. Крізь вітер, що налітав хвилями десь нагорі, у верхів’ях дерев, і стихав. Крізь тихий голос чоловіка за її спиною, вже на коні, про те, як вона їх налякала, і запитання: «Вона ж справді житиме?» Крізь Дазине видихання: «Вони обоє житимуть». Крізь нереальність цього шляху і відчуття того, що невидима стежка, а потім ледь видима доріжка теж живі, як вони — Даза, чоловік з автоматом на плечі, кінь, що незадоволено форкає.

Світанок ледь-ледь просіявся при виїзді з лісу. Чоловік, котрий, Даза вірила, незабаром мав стати батьком, сказав, що далі вона має йти сама. Що, може, люди в селі ще сплять. Потім дістав щось з-за пазухи:

— Дайте вашу руку.

Коли здивована Даза простягла руку, він розтулив пальці, повернув руку долонею догори. І поклав на долоню щось тонке і прохолодне. Даза глянула: на її долоні лежав невеличкий срібний ланцюжок.

— Візьміть, — сказав. — Не бійтеся. Він не награбований. Ми взагалі нікого не грабуємо. Це ланцюжок моєї бабусі. У нього давня історія. Візьміть, я прошу вас.

Ланцюжок цей Даза подарувала студентці Віті. Хоча й не сказала, кому належав до неї. Не мала сили сказати…

12

Це було як удар грому — те, що повідомив Андрій. Так іноді буває — раптово, без блискавки, ніби зовсім поруч. З непоміченої хмари. З неба, що ще годину, півгодини тому здавалося геть безхмарним. Андрій сказав, що дзвонила Ірина, його колишня дружина (а втім, чому колишня, вони ж досі були офіційно не розлучені) й просила зустріти у Борисполі, в аеропорту. Післязавтра прилітає з Греції на новорічні й Різдвяні свята.

— А до Луцька вона приїхати не може? — доволі зло спитала Віталія.

— Може… Могла б… Але бачиш… Вона прилітає не сама… З донькою… І внуком… Моїм