Читати книгу - "Син"

зробити. Він дивився в її благальні очі. Він відчув якесь особливе збудження від суміші власних почуттів: гніву на інших – та покірності і слабкості жінки. Він відчував збудження від того, що тримає в своїх руках чиєсь життя, що він вирішує, коли зробити той єдиний рух, що покладе її життю кінець. Він може відкласти цю мить на секунду, і на другу, і на третю. І ще на одну. Або – ні. Це залежало від нього цілковито. І йому здалося тоді, що в такий спосіб він здатен досягти стану, найближчого до сексуального екстазу, про який усі тільки й торочать, тим часом як для нього секс асоціювався лише з певним дискомфортом і безглуздою спробою втиснутися в рамки, обумовлені для так званої нормальної людини. Він десь читав, що якась людина зі ста буває асексуальною. Це робило його винятковим. Але аж ніяк не аномальним. Навпаки, він міг зосередитися на тому, що справді щось важило: влаштовувати своє життя, будувати свою репутацію, заживати поваги і змушувати інших тремтіти перед ним, – не відволікаючись і не марнуючи енергії на те, що, зрештою, робить людей рабами їхньої сексуальної залежності. Поза сумнівом, це було раціонально, а отже – нормально, хіба ж ні? Він був нормальною людиною, яка, проте, не боїться, а радше цікавиться смертю. І крім того, він мав гарні новини для свого боса. Але Нестору вдалося витримати погляд свого боса заледве п’ять секунд, після чого він змушений був сховати очі. Бо в очах чоловіка в кріслі він побачив щось більше за холод і порожнечу, за смерть і знищення. Там чаїлась погибель. Гарантія, що ти маєш душу і що її у тебе буде відібрано.

– Ми маємо інформацію щодо того, де може ховатись хлопець, – сказав Нестор.

Великий Бос повів однією зі своїх густих брів.

– Від кого?

– Коко. Дилер, що донедавна мешкав у Центрі Іла.

– Псих зі стилетом?

Нестор ніколи не міг уторопати, як його бос отримує інформацію. Його ніхто ніколи не бачить на вулиці. Нестор ніколи не зустрічав людей, котрі обмовились би, буцім розмовляли з ним. Однак він завжди знав усе; і так було з давніх-давен. У часи «крота» дивуватись не випадало, адже бос мав доступ практично до всього, що відомо було поліції. Але після того, як вони вбили Аба Лофтуса, який намірявся здати його, діяльність «крота», здавалось би, припинилась. І було це майже п’ятнадцять років тому; тож нині Нестор змирився з тим, що він, ймовірно, ніколи не дізнається, під чиєю личиною насправді ховався «кріт».

– Він казав, якийсь хлопець в Іла має таку купу грошей, що сплатив борг сусіди зі своєї кімнати, – промовив Нестор завченим тоном, ретельно вимовляючи те, що, на його думку, мало бути східнослов’янським «р». – Дванадцять тисяч крон готівкою.

– Ніхто в Іла ніколи не сплатить борг іншого торчка, – зауважив Вольф, літній чолов’яга, що відповідав за торгівлю дівчатами.

– Отож-бо, – сказав Нестор. – А цей хлопець сплатив, хоча сусіда ще й звинуватив його в крадіжці сережок. Тоді я подумав…

– Ти подумав про гроші з сейфа Калле, – перервав його Великий Бос, – і коштовності, викрадені в Іверсенів?

– Так. Тому я побачився з Коко і показав йому фотографію хлопця. І він підтвердив, що то був він, Сонні Лофтус. Я навіть знаю номер його кімнати – 323. Питання в тому лише, як ми його…

Нестор склав разом пучки пальців і цмокнув губами, начебто підбираючи соковитіший вираз до «вб’ємо».

– Ми туди не зможемо пробратись, – сказав Вольф. – Принаймні не зробимо нічого непоміченими. Ворота замкнені, чергують адміністратори, скрізь відеоспостереження.

– Ми могли б найняти когось із мешканців Центру, – запропонував Восс, колишній голова однієї страхової компанії, згодом звільнений за причетність до контрабанди і продажу анаболічних стероїдів.

– Ми не довіримо цю роботу наркоману, – заперечив Вольф. – Мало того, що Лофтус вислизав щоразу з рук начебто компетентних професіоналів, він, як видається, одного з них навіть убив.

– Так що ж нам робити? – запитав Нестор. – Підстерігати його за воротами Центру? Посадити снайпера в будинку навпроти? Підпалити Центр і перекрити пожежні виходи?

– Хуґо, зараз не час для жартів, – сказав Восс.

– Тобі варто знати, що я ніколи не жартую, – сказав Нестор, відчуваючи, як його обличчя починає пашіти жаром, але не спливати потом.

– Гарна ідея.

Ці два слова були вимовлені тихо, здавалось би, ледь чутно. А пролунали вони в залі наче грім. Запала мовчанка.

– А саме? – зрештою запитав Нестор.

– Якщо ми не впораємо його першими, його затримає поліція, – сказав Великий Бос.

Нестор обвів поглядом присутніх, щоб переконатися, що він не єдиний, хто не зрозумів, і аж тоді перепитав:

– Що ти маєш на увазі?

– Саме те, що сказав, – стиха промовив Бос, посміхнувшись коротко і переводячи погляд на єдиного чоловіка в залі, що досі не проронив ані слова. – Ти знаєш, певно, що я маю на увазі?

– Знаю, – відповів чоловік. – Хлопець, кінець кінцем опиниться знов у в’язниці Статен. Можливо, він сам укоротить собі віку? Як його батько?

– Добре.

– Я повідомлю поліцію, де вони можуть знайти хлопця, – сказав чоловік, задираючи підборіддя, щоб ослабити на шиї комірець зеленої уніформи.

– У цьому немає потреби. З поліцією я сам розберуся, – сказав Великий Бос.

– Ти сам? – здивувався Арілд Франк.

Великий Бос відвернувся від нього й оглянув решту присутніх.

– А що з тим свідком у Драммені?

– Він у лікарні, у кардіології.

Хуґо Нестор почув, як хтось промовив ці слова, тимчасом як він сам дивився на картину.

– Що ж нам з цього приводу робити?

А він усе дивився.

– Те, що належить, – відповів густий бас.

А він дивився на розп’ятого Твілінґена на картині, що над ним висіла.

Тут вона висіла.

Марта сиділа на горищі.

Дивилась на бантину. Своїм колегам вона сказала, що хоче перевірити, чи належним чином упорядковано файли. Насправді це її непокоїло менше за все. Їй взагалі цими днями було байдуже до звичних речей. Увесь час вона думала про нього, про Стіґа, і, хоч якою банальністю це може видатись, це була трагедія. Вона закохалась. Марта завжди була переконана, що вона не схильна до сильних емоцій. Раніше їй траплялося закохуватися, ще й частенько, але ніколи так, як цього разу. Раніше це бувала гра з тьохканням серця, загостренням почуттів і рум’янцем на щічках. Але цього разу… її посіла недуга. Вторглася в її тіло і контролювала всі її думки та дії. Її вразило кохання. Фатальна хвороба або ж лиха доля. Влучний вислів. Адже йшлося про щось надмірне. Щось небажане. Що розривало її