Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

моменту його появи між ними точилося якесь приховане й приглушене змагання, в якому вони навряд чи зізнавалися самі собі і яке, однак, щохвилини виявлялося в їхніх жестах і словах. Всі вони були однаково красиві, тому билися однаковою зброєю й кожна могла сподіватися на перемогу. Поява циганки раптом порушила цю рівновагу. Ті краса була така незвичайна, що коли дівчина стала на порозі покою, здалося, наче вона випромінює сяйво, властиве тільки їй одній. У цій тісній вітальні, в цьому похмурому облямуванні з драпувань та різьблених панелей, вона була незрівнянно чарівнішою й привабливішою, ніж на майдані. Вона була наче смолоскип, перенесений з яскравого світла в сутінки. Шляхетні панночки були мимохіть вражені. Кожна відчула, що її краса блідне в порівнянні з красою циганки. Тож і фронт (хай читач пробачить нам це порівняння!) негайно змінився без будь-якої попередньої змови. Дівчата чудово зрозуміли одна одну. Інстинкт допомагає жінкам швидше порозумітися й дійти згоди, аніж розум чоловікам. Перед ними з'явився спільний ворог; усі вони відчули це, всі об'єдналися. Досить краплі вина, щоб забарвити цілу склянку води; щоб зіпсувати настрій цілому зібранню гарненьких жінок, досить появи однієї, кращої за них усіх, а особливо коли серед цього товариства є лише один мужчина.

Тому циганку зустріли дуже холодно. Вони оглянули її з голови до ніг, потім перезирнулися між собою, і цим було сказано все. Вони зрозуміли одна одну без слів. Молода циганка так збентежилася, що не насмілювалась підвести очей, і чекала, що їй скажуть.

Ротмістр першим порушив мовчанку.

— Слово честі, — вигукнув він властивим йому самовпевненим і фатуватим тоном, — яке чарівне створіння! Правда ж, мила кузино?

Це зауваження, що його делікатніший поклонник висловив би хоч притишеним голосом, не було з тих, які могли розвіяти жіночі ревнощі, вже й так насторожені при появі циганки.

Фльорделіс відповіла ротмістрові тоном удаваної зневаги:

— Непогана.

Решта дівчат перешіптувались.

Та ось пані Алоїза, не менш стривожена, ніж інші, бо тут ішлося про її доньку, звернулася до танцівниці:

— Підійди-но сюди, мала!

— Підійди-но сюди, мала! — з комічною поважністю повторила Беранжера, яка сягала циганці до пояса.

Циганка підійшла до шляхетної дами.

— Чарівне дитя, — з пафосом промовив Феб, підходячи до дівчини, — не знаю, чи матиму я найвище щастя бути впізнаним вами…

Вона перебила його, усміхаючись і підводячи на нього сповнені безмежної ніжності очі:

— О так! — відповіла вона.

— У неї добра пам'ять, — зауважила Фльорделіс.

— Однак ви так швидко втекли того вечора, — сказав Феб. — Невже я вас налякав?

— О ні! — відповіла циганка.

У тоні цього «о ні!», вимовленого після «о так!», було щось невловиме, що вразило Фльорделіс.

— Ви залишили мені замість себе, моя красуне, — провадив далі ротмістр, у якого в розмові з вуличною танцівницею язик розв'язувався, — якогось похмурого дивака, одноокого й горбатого — здається, архієписко-пового дзвонаря. Мені сказали, що він позашлюбний син якогось архідиякона, а за своєю природою — сам диявол. У нього кумедне ім'я — чи то «Велика п'ятниця», чи то «Вербна неділя», чи то «Масниця», — не пригадую. Словом, назва великого свята! І він насмілився вас украсти, неначе ви створені для паламарів! Це вже занадто! І якого дідька треба було цій сові від вас? Га, скажіть?

— Не знаю, — відповіла вона.

— Чи бачив хто таке зухвальство! Нікчемний дзвонар краде дівчину, немов який віконт! Селюк-браконьєр полює на дворянську дичину! Це нечувана річ! А втім, йому це дорого обійшлося. Метр П'єрра Тортерю — це найсуворіший з конюхів, що чистять скребком шкіру пройдисвітів, і я скажу, якщо тільки це вам приємно, що він вправно обробив шкіру вашого дзвонаря.

— Нещасний! — промовила циганка, у якої ці слова викликали спогад про ганебний стовп.

Ротмістр зайшовся сміхом.

— Хай йому чорт! Тут співчуття таке ж доречне, як перо в свинячому заду! Щоб у мене виросло черево, як у папи, коли…

Тут він схаменувся.

— Пробачте, вельмишановні дами, я, здається, мало не ляпнув якоїсь дурниці.

— Фі, ротмістре! — промовила Гальфонтен.

— Він розмовляє з цією особою звичною для неї мовою, — півголосом зауважила Фльорделіс, досада якої дедалі зростала. Ця досада не зменшилась, коли вона помітила, як ротмістр, захоплений циганкою, а ще більше собою, викручуючись на каблуках, повторив з грубою, простодушною солдафонською галантністю:

— Гарненьке дівча, клянусь душею!

— Але досить дико одягнена, — промовила Діана де Крістель, показуючи в посмішці свої гарненькі зубки.

Це зауваження стало немов променем світла для інших. Воно освітило їм вразливе місце циганки. Не маючи змоги причепитися до її краси, вони накинулися на її одяг.

— Та й справді, моя люба, — сказала Амлотта де Монмішель, — що це тобі на думку спало ходити так по вулицях без косинки й шемі-зетки?

— А спідничка така коротенька, що аж страшно! — додала Гальфонтен.

— Моя люба, — досить в'їдливо заговорила Фльорделіс, — за ваш позолочений пояс вас може забрати міська сторожа.

— Дівчинко, дівчинко, — жорстоко посміхнулась Крістель, — якби ти пристойно прикривала рукавами свої плечі, то вони б не засмагли так на сонці.

Справді, ці гарненькі дівчата, що, даючи волю своїм отруйливим і злим язичкам, звивалися, повзали, метушилися навколо вуличної танцівниці, являли собою видовище, гідне більш тонкого глядача, ніж Феб. Ці граціозні створіння були жорстокі, вони зловтішно копалися, порпалися в її убогому й химерному вбранні з блискіток і мішури. Насмішкам, глузуванням, приниженням не було кінця. В'їдливі слівця, прояви образливої доброзичливості й неприховано злі погляди так і сипалися на циганку. Здавалося, ніби дивишся на молодих римських патриціанок, які для розваги встромлюють золоті шпильки в перса красивої невільниці. Вони нагадували красивих мисливських гончих, що з роздутими ніздрями й палаючими очима оточують нещасну лісову лань, роздерти яку не дозволяє їм погляд їхнього господаря.

І що таке, зрештою, являла собою поруч з цими доньками знатних родів якась нужденна вулична танцівниця? Вони, здавалося, зовсім не зважали на її присутність і голосно розмовляли про неї при ній самій, наче про щось брудне, нікчемне, але досить гарненьке.

Циганка не лишалася байдужою до цих шпильок. Час від часу рум'янець сорому запалював її щоки, спалах гніву засвічувався в її очах; з її уст було готове зірватися якесь презирливе слово; вона зневажливо робила відому вже читачеві гримаску, але залишалася мовчазною і не зводила з Феба покірного, сумного й лагідного погляду. У цьому погляді були щастя і любов. Здавалося, вона стримувала себе, боячись, щоб її не прогнали.

А Феб реготав і ставав на захист циганки співчутливо та нахабно.

— Моя маленька, не звертайте уваги на їхні слова! — повторював він, видзвонюючи своїми золотими острогами. — Безперечно, ваш туалет трохи