Читати книгу - "Виховання почуттів"

б оця заставна, — годі собі й уявити таку легковажність…

— Так, я знаю, — відказала вона й знизала плечима.

Ця мимохіть засвідчена зневага надала Делор'є сміливості вести далі:

— Історія з фарфоровою глиною, — може, ви цього й не знаєте, — трохи було не обернулася на вельми велику прикрість, і навіть його репутація…

Вона суворо нахмурила брови, і це осмикнуло його. Тоді, перейшовши на загальні теми, він став уболівати над нещасними жінками, чиї чоловіки розтринькують статки…

— Але ж вони належать йому, добродію; я не маю нічого!

Все одно! То ще не знати… Людина досвідчена могла б стати в пригоді. Він просив йому вірити й покластися на нього, хвастав своїми власними заслугами і крізь блискучі окуляри дивився їй просто в обличчя.

Її охопило якесь невиразне оціпеніння, та раптом вона сказала:

— Я вас прошу, перейдімо до діла!

Він розгорнув папку.

— Ось доручення Фредеріка. Якщо такий документ попаде в руки судового пристава, котрий діятиме згідно з законом, тоді нема нічого простішого: за двадцять чотири години… — Вона залишалася незворушною, і він перемінив тактику. — Я, зрештою, ніяк не можу збагнути, що змусило його вимагати цю суму, — адже він не має в ній ніякісінької потреби!

— Та що ви! Пан Моро був такий ласкавий…

— О, ваша правда!

І Делор'є заходився вихваляти його, а потім мало-помалу став ганьбити як людину, котра не пам'ятає добра, обзиваючи себелюбцем і скнарою.

— Я думала, добродію, що ви йому друг.

— Це не шкодить бачити його хиби. Скажімо, він не надто цінить… як би це сказати?., ту симпатію…

Пані Арну гортала грубий зошит. Вона, перебивши його, попросила пояснити якесь слово.

Він схилився до її плеча, і так близько, що торкнувся до щоки. Вона почервоніла; цей рум'янець запалив Делор'є; він ненаситно вп'явся устами в її руку.

— Ви що дозволяєте собі, добродію?

Тут вона, ставши при стіні, з обуренням глянула на нього великими гнівними очима, і він під тим поглядом остовпів.

— Вислухайте мене! Я вас люблю!

Вона зареготала, вибухнула різким, убивчим сміхом, що наганяв розпач. Делор'є відчув таку лють, що ладен був задушити її. Але стримався і з виглядом переможеного, що благає пощади, промимрив:

— Ох як ви помилились! Я не став би, як він…

— Про кого ви говорите?

— Про Фредеріка!

— Ну, пан Моро мало мене обходить, я ж вам сказала!

— О! Даруйте, даруйте! — Він, розтягуючи слова, ущипливо додав: — А мені здалося, ви настільки не байдужі до нього, що вам зробить приємність дізнатись…

Вона поблідла. Колишній клерк додав:

— Він одружується.

— Одружується?

— За місяць — щонайпізніше, на мадмуазель Рок, дочці управителя пана Дамбреза. Саме тому він і поїхав до Ножана, тільки тому.

Вона поклала руку на серце, неначе їй завдали сильного удару, але зараз же смикнула шнурок дзвоника. Делор'є не чекав, щоб його вигнали. Коли вона обернулася, його вже не було.

Пані Арну майже задихнулася. Вона підійшла до вікна подихати свіжим повітрям.

По той бік вулиці, на хіднику, пакувальник, скинувши куртку, забивав ящик. Проїжджали екіпажі. Вона зачинила вікно і, відійшовши, сіла. Високі сусідні будинки затуляли сонце, і в кімнату падало якесь холодне світло. Діти повиходили надвір, довкола ніякого руху. Вона ніби опинилася в безмежній пустелі.

«Він одружується! Невже це можливо?»

Її взяв нервовий дрож.

«Що це? Хіба я люблю його?»

І раптом вихопилося:

«Так, люблю!.. Я його люблю!»

Їй здавалося, що вона падає в якусь безконечну глибінь. Годинник вибив третю. Вона слухала, як завмирає дзвін. Так і сиділа на краєчку крісла й усміхалась, дивлячись в одну точку.

Того самого дня і в ту ж годину Фредерік і мадмуазель Луїза гуляли в кінці острова по саду, що належав панові Року. Стара Катріна здалеку стежила за ними. Вони йшли поряд, і Фредерік спитав:

— Пам'ятаєте, як я брав вас із собою в поле?

— Які ви були добрі зі мною! — відповіла вона. — Ви помагали мені ліпити пироги з піску, наливали в лійку води, гойдали мене на релях…

— А що стало з вашими ляльками, котрих ви називали маркізами та королевами?

— Далебі, не знаю!

— А ваш цуцик Жучок?

— Втопився, бідолашненький!

— А «Дон Кіхот», в якому ми розфарбовували картинки?

— Зберігається й досі!

Фредерік нагадав їй про перше причастя і яка вона була мила на вечірній відправі в білій вуалі і з великою свічкою в руках, коли разом із дівчатками обходила вівтар під теленькання дзвоника.

Видно, ці спомини не дуже захоплювали мадмуазель Рок; вона не мала чого відповісти, а за хвилину сказала:

— Вреднющий! Жодного разу не написав про себе!

Фредерік виправдувався, посилаючись на всілякі справи.

— Що ж ви там робили?

На це питання важко було відповісти; він сказав, що вивчав політику.

— Он що! — І, більше нічого не розпитуючи, додала: — Воно вам цікаве, а мені…

І вона розказала йому, яке нудне її життя, яка вона самотня, нікого не бачить, не знає ніякої втіхи, ніякої розради! От би зайнятися верховою їздою!

— Вікарій вважає, що це для дівчини непристойно. Яке безглуздя — ота пристойність! Раніше мені дозволяли робити все, що заманеться, а теперь нічогісінько не можна!

— І все-таки ваш батько любить вас!

— Воно так, але…

Вона зітхнула, що означало: «Для мого щастя цього не досить».

Запала мовчанка. І тільки чути було, як шурхотить під ногами пісок та шумить між камінням вода. Сена вище Ножана ділиться на два рукави. Той, котрий рухає млинові колеса, в цьому місці виходить із берегів, переповнений водами, що нижче впадають у природне русло; за мостами, праворуч, з протилежного боку, над схилом, де зеленіє дерен, видно білий будинок. Ліворуч, на порослому моріжку височать тополі, а просто — обрій, обмежений вигином річки; вона була гладенька, як дзеркало; великі жуки ковзали по спокійній воді. Зарості очерету й куги нерівною габою лямували берег; до самої води підступало якесь зілля із золотими пуп'янками, що починали розпускатися, посхилялися кетяги козельцю, стриміли пучки лілових квітів, подекуди вибивалися пасма зелені. По заводі стелилося біле латаття; ряди старих верб, де були розставлені пастки на дичину, захищали сад із цього боку острова.

Серед саду, обнесений кам'яною загорожею з черепичним дашком, розкинувся город; там бурими квадратами вирізнялися латки недавно розпушеної землі. На ложі вузької грядки, витягтись довгою смугою, блищали скляні ковпаки динь; артишок, квасоля, шпинат, морква й помідори чергувалися одні за одними до самої ділянки, де росла спаржа, що здалеку скидалася на пір'їстий гайок.

За Директорії ця місцина являла собою те, що називали тоді «примхою». З того часу дерева