Читати книгу - "Відродження"

я знав напам’ять. Почав я з Г’ю та його інтерлюдій призматики і розповів, як він пережив ще один напад на служінні в окрузі Норріс.

Джейкобз байдуже знизав плечима.

— То від стресу. Після того в нього були ще напади?

— Якщо й були, мені він про них не розказував.

— Думаю, розказав би, бо ти був поряд, коли стався останній. Я переконаний, що з Г’ю все гаразд. А ти, Джеймі? Якісь залишкові ефекти ще є?

— Нічні кошмари.

Джейкобз постарався пирхнути ввічливо.

— Час від часу вони всім сняться, і мені теж. Але потьмарення, від яких ти страждав, минулися, правда ж? Більше жодного неконтрольованого мовлення, міоклонічних рухів і штрикання шкіри?

— Так.

— Ну от. Бачиш? Це не гірше, ніж біль у руці після щеплення.

— Залишкові ефекти, від яких постраждали деякі твої послідовники, трохи гірші за мої. Наприклад, Роберт Райверд. Пам’ятаєш його?

— Ім’я й прізвище віддалено знайомі, але я дуже багатьох людей зцілив.

— З Міссурі. М’язова дистрофія. Відео з ним висить на твоєму сайті.

— А, так, тепер згадав. Його батьки зробили дуже щедре підношення любові.

— Його МД зникла, та разом із нею випарувався й розум. Він у такій лікарні, що їх іноді називають овочевими грядками.

— Мені вельми прикро це чути. — І з цими словами Джейкобз знову повернувся до краєвиду — природи середини штату Нью-Йорк, що палахкотіла назустріч зимі.

Я пройшовся по інших зцілених, хоча стало очевидним, що більша частка інформації, яку я розказував, була йому відома. По-справжньому здивував я його лише наприкінці, коли розповів про Кеті Морз.

— Господи, — мовив він. — Дівчина, у якої сердитий батько.

— Я думаю, цього разу сердитий батько міг би зробити з тобою щось гірше, ніж просто затопити кулаком у лице. Звісно, якби він тебе знайшов.

— Можливо. Але, Джеймі, ти не бачиш усієї картини. — Джейкобз нахилився вперед, стиснувши долоні між кістлявими коліньми й дивлячись мені просто в очі. — Я зцілив дуже багато нещасних душ. Деякі, ті, що мали психосоматичні захворювання, насправді зцілили себе самі, думаю, ти це знаєш. Але іншим повернула здоров’я сила таємної електрики. Хоча цю заслугу, звісно, приписують Богові.

Він зблиснув зубами в короткому безрадісному спазмі усмішки.

— Дозволь поставити тебе в гіпотетичну ситуацію. Уявімо, що я нейрохірург і ти приходиш до мене зі злоякісною пухлиною мозку, операбельною, але дуже складною. Операція вкрай ризикована. Уяви, що я кажу тобі: «Ваші шанси вмерти на операційному столі… ммм… скажімо, двадцять п’ять відсотків». Чи не пішов би ти на це, знаючи, що альтернатива — це страждання впродовж певного часу, за яким чигає вірна смерть? Звісно, пішов би. Ти благав би мене зробити цю операцію.

Я промовчав, бо логіка була беззаперечною.

— Скажи мені, як ти думаєш, скількох людей я насправді зцілив за допомогою електричного втручання?

— Не знаю. Ми з помічницею виписали тільки тих, щодо кого були впевнені. Список досить короткий.

Він кивнув.

— Хороша методика дослідження.

— Радий, що ти схвалюєш.

— У мене є свій список. Так от він набагато довший. Бо, розумієш, я точно знаю, коли це стається. Коли допомагає. Ніколи не виникає жодних сумнівів. І, судячи з моїх власних подальших спостережень, лише деякі люди потерпають від залишкових ефектів. Три відсотки. Ну, може, п’ять. Порівняно з прикладом пухлини мозку, який я навів, це, я б сказав, прекрасний результат.

Мене зачепила фраза «подальші спостереженя». У мене була тільки Бріанна. У нього ж — сотні, навіть тисячі послідовників, які б радо кинулися спостерігати за зціленими. Для цього достатньо було лиш одного його слова.

— Ти знав про кожен випадок, який я щойно навів, окрім Кеті Морз, так?

Джейкобз не відповів. Лише споглядав мене. На його обличчі не відбилося жодного сумніву — лише тверда, мов камінь, упевненість.

— Звісно, знав. Бо ти ведеш облік. Для тебе вони лише лабораторні щури. А кого турбує, коли кілька щуриків захворіє? Чи помре?

— Це дуже несправедливо.

— Я так не вважаю. Ти прикриваєшся релігією, бо якби ти показував свої фокуси в лабораторії, яка в тебе точно є тут, у «Застібках», ФБР заарештувало б тебе за експерименти над людьми… і за вбивство деяких із них. — Я нахилився вперед, не відриваючи погляду від його очей. — Газети назвали б тебе Йозефом Менґеле[132].

— Хіба нейрохірурга називають Йозефом Менґеле тільки тому, що він втрачає деяких своїх пацієнтів?

— Вони приходять до тебе не з пухлинами мозку.

— Деякі приходять, і багато хто з них тепер живі й насолоджуються життям замість лежати в холодній землі. Чи показував я іноді фальшиві пухлини, коли працював у турі? Так, і я цим не пишаюся. Але це було необхідно. Бо не можна показати те, що просто зникло. — На мить він замислився. — Це правда, що більшість людей, які приходили на мої служіння, мучилися не від смертельних хвороб. Але по-своєму тілесна неміч, що не веде до смерті, ще гірша. Із нею люди проживають довге життя, та воно сповнене болю. А в деяких випадках — агонії. А ти сидиш тут і засуджуєш. — Джейкобз сумно похитав головою, але в очах у нього смутку не було. Вони горіли від люті.

— У Кеті Морз нічого не боліло, і добровільно вона не зголошувалася. Ти витяг її з натовпу, бо вона була сексі. Візуальна цукерочка для примани лохів.

Як і Брі, Джейкобз вказав мені на те, що Морз могла накласти на себе руки з якихось інших причин. Шістнадцять років — тривалий час. Багато всього могло статися.

— Ти знаєш, що це не так, — сказав йому я.

Він трохи відпив зі склянки й поставив її на тацю рукою, що вже дуже помітно тремтіла.

— Ця розмова безглузда.

— Бо ти не зупинишся?

— Бо я вже зупинився. Ч. Денні Джейкобз більше не ставитиме наметів для служінь. Зараз в Інтернеті точаться різні дискусії й гуляють здогади про цього типа, але люди швидко втрачають цікавість. Досить скоро про нього перестануть думати взагалі.

Якщо це було правдою, то я приїхав ломитися в двері й побачив, що вони не замкнені. Та замість заспокоїти, ця думка тільки посилила мою тривогу.

— За півроку чи, може, за рік на веб-сайті з’явиться оголошення, що Пастор Денні пішов на пенсію за станом здоров’я. А потім зникне й сам сайт.

— Чому? Бо твої досліди завершено? — Та я не вірив, що досліди Чарлі Джейкобза взагалі могли колись завершитися.

Він знову повернувся обличчям до вікна, щоб споглядати ландшафт. А зрештою зняв ногу з ноги і підвівся, важко спираючись на бильця крісла