Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

біля скінченного і смертного світу внизу.

Поступово, коли хвиля спадає, мій розтягнутий дух знову зменшується до земних вимірів, не самохіть, бо я волів би втратити себе, але мене стягують донизу, знову до себе, у себе, й таким чином я знову опиняюся на своїй кушетці, прилаштовуючи пальці своєї свідомості в рукавичках моєї плоті. І я знаю, що зможу ворухнути пальцем або кліпнути оком — якщо мені так захочеться. Але я не хочу рухатися. Я не стану рухатися!

Я чекаю й залишаюся нерухомим, пасивним, хоч би що там означав цей досвід. Чарлі не хоче, щоб я проколов верхній шар свого розуму. Чарлі не хоче знати, що лежить навколо. Чи не боїться він побачити Бога?

Або не побачити нічого?

Коли я лежав там чекаючи, настала мить, протягом якої я знову став собою і знову втратив будь-яке відчуття або сприйняття тіла. Чарлі потяг мене вниз, у себе. Я дивився всередину, в центр свого невидющого ока та в червону пляму, яка перетворилася на квітку з багатьма пелюстками — мерехтливу, рухливу, люмінісцентну квітку, що лежала глибоко в самому осередді моєї підсвідомості. Я згортався. Не в тому розумінні, що атоми мого тіла наближалися один до одного й ставали густішими, а в тому злитті, коли атоми мого тіла зливалися в мікрокосм. Я переживав нестерпний жар і сліпуче світло — пекло в пеклі, — але не дивився на світло, лише на квітку, що згортала пелюстки й перетворювалася з багатьох на одну. І на якусь мить мерехтлива квітка перетворилася на золотий диск, що крутився на нитці, а потім на мерехтіння райдуг, а в кінцевому підсумку я знову опинився в печері, де все було огорнуте тишею й темрявою, і я плив у наповненому водою лабіринті, шукаючи той із його напрямків, який міг би прийняти мене… обняти мене… всмоктати мене у себе.

Із цього, либонь, і треба почати.

У глибині найтемнішої з печер я знову побачив світло — воно було тепер крихітним і далеким, ніби побачене крізь протилежну лінзу телескопа, блискуче, сліпуче, мерехтливе й знову схоже на квітку з мерехтливими пелюстками (лотос, який обертався й випливав над поверхнею несвідомого). На початку печери я знайду відповідь, якщо наважуся повернутися назад і поринути у залитий світлом грот позаду.

Поки що ні!

Я боюся. Не життя, не смерті, не небуття, я боюся розтратити все це, ніби мене ніколи й не було. І коли я починаю просуватися крізь отвір, то відчуваю, як мене стискає й проштовхує, наче хвилю, до входу в печеру.

Отвір надто маленький! Я не зможу проштовхнутися крізь нього!

Але раптом моє тіло починає дряпатися об стіни, знову й знову, і я опиняюся перед отвором, де світло загрожує випалити мені очі. Я знаю, що зможу пронизати пелену, яка вкриває це священне світло. Сліпучіше, аніж я можу витримати. Біль, якого мені ще не доводилося долати, й холод, і нудота, і гудіння над моєю головою, що б’є по ній наче тисяча крил. Я розплющую очі, засліплений нестерпним світлом. І кричу пронизливим криком, і весь тремчу.

Я вийшов із цього стану, відчувши, як хтось торсає мене за плече. Це був доктор Штраус.

— Слава Богу, — сказав він, коли я подивився йому у вічі. — Ти стривожив мене.

Я похитав головою

— Зі мною все гаразд.

— Думаю, на сьогодні досить.

Я підвівся на ноги і похитнувся, коли опинився у вертикальному стані. Кімната здалася мені дуже маленькою.

— Думаю, не тільки на сьогодні, — сказав я. — Більше таких сесій мені не треба. Не хочу більше таких видінь.

Він не вельми зрадів, почувши мої слова, але не став переконувати мене змінити думку. Я вдягнув пальто й пішов геть.

А за спалахами полум’я для мене лунали слова Платона:

«Люди в печері сказали б про того, хто вийшов назовні й повернувся назад, що він залишив зовні свої очі».

5 жовтня

Друкувати на машинці мені стало важко, а думати під час магнітофонного запису я не вмію. Я відкладаю цю роботу майже на весь день, але знаю, яка вона важлива і що я повинен виконувати її. Я пообіцяв собі не сідати обідати, аж поки щось не напишу — що завгодно. Професор Немур знову послав по мене сьогодні. Він хотів, щоб я прийшов до лабораторії для кількох тестів того зразка, які звик робити. Спочатку я вирішив, що так і має бути, адже вони досі мені платять і для них важливо мати повний звіт експерименту, який вони здійснили зі мною, та, коли я приїхав до університету Бекмана й пройшов крізь усе це разом із Бертом, я зрозумів, що цього для мене вже забагато.

Спочатку це було випробування лабіринту з аркушем паперу та з олівцем. Я пам’ятав, як швидко навчився це робити, коли змагався з Елджерноном. Я не міг не визнати, що тепер мені стало важче розв’язувати проблему з лабіринтом. Берт простяг руку, щоб узяти аркуш із моїм малюнком, проте натомість я порвав його й укинув до сміттєвого ящика.

— Не треба мені більше змагань у лабіринті. Я тепер потрапив у ньому в глухий кут, із якого вже ніколи не виберуся.

Він злякався, що я зовсім відмовлюся від тестів, і спробував мене заспокоїти.

— Усе гаразд, Чарлі. Ти лише навчися сприймати це легко.

— Що ти маєш на увазі під «сприймати легко»? Ти не знаєш, що це таке.

— Ні, але я можу собі уявити. Усі ми дуже переживаємо.

— Переживайте собі. Але дайте мені спокій.

Він був спантеличений, і тоді я зрозумів, що його помилки в цьому не було і я поводився з ним погано.

— Пробач мені, я не хотів тебе образити, — сказав я. — Як твої справи? Закінчив дисертацію?

Він кивнув головою.

— Її передруковують. У лютому я отримаю звання доктора філософії.

— Молодець. — Я поплескав його по плечу, аби показати йому, що не гніваюся на нього. — Тягни свого воза. Ніщо не має такого значення, як освіта. Забудь, що я сказав раніше. Я зроблю все, що ти хочеш. Крім лабіринтів — їх більше мені не треба.

— Немур хоче провести випробування Роршаха.

— Поглянути, що відбувається у глибині? Що він сподівається там знайти?

Певно, я здавався роздратованим, бо він відступив.

— Ми не зобов’язані це робити. Ти приходиш сюди самохіть. Якщо ти не хочеш…

— Ну,