Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

дверцятка побачила; відчинила їх і увійшла в садок. Та як побачила грушки та яблука, та всякі овочі на деревах, кинулася їх рвати та їсти.

І чує вона, хтось гукає:

– А хто-то, хто по моєму садочку ходить? Хто-то мої яблучка їсть?

Оглянулась – і побачила бабу Метелицю, що з хатки виходила.

Підійшла бабуся до дівчини та й питає:

– А ти звідки тут узялася?

– Прийшла до вас на роботу найнятись, – сміливо відповідає та.

– А що ж ти вмієш робити?

– Усе, – каже дівчина зухвало, – буду вам обід варити і постіль перебивати.

– Гаразд! – каже бабуся та й повела її до хати. Тут загадала їй зварити обід.

Взялась дівчина до роботи, але як дома того не робила, то й бабусі наварила такого, що та тільки в рот набрала та й виплювала. Тоді закачала рукави та й сама коло печі заходилась: зварила доброї страви і дівчину нагодувала.

А як стала бабина дочка постіль перестеляти, то тільки разів зо два штурхнула снігову перину кулаками, зразу ж змерзла і перину покинула.

– Вже, – каже до бабусі. – Я вже перебила перину!

І стало їй видно їхню вулицю і хату, і ту криницю, що до неї всі по воду ходили. Надворі сонце і мороз, аж під ногами рипить. Люди ходять повз криницю та й скаржаться:

– Як враз перемінилася зима! Які люті морози настали! Хоч би швидше весна приходила, а то весь хліб вимерзне.

Прожила дівчина у баби Метелиці тиждень. Щодня баба сама їсти варила і свою наймичку годувала. А спала весь час на твердій, як камінь, перині, бо дівчина лінувалась її перебивати. І кожного дня бачила бабина дочка у вікно, як на їхній вулиці мороз рипів, і чула, як люди скаржились, що від такого морозу хліб у полі вимерзне.

Як минув цей тиждень, каже баба Метелиця до дівчини:

– Годі з мене такої роботи! Іди вже додому!

– Заплатіть, – каже дівчина, – то я й піду!

– То ти ще й плату хочеш? – здивувалась бабуся. – Добре, яка була робота, така буде й плата! Ходім!

Та й повела дівчину в комору, казала тут собі щось на заробок вибрати.

А в коморі купами золото й срібло лежало, а по скринях повнісінько перлів та самоцвітів насипано було. Як побачила те все бабина дочка, стала по коморі бігати, золото й срібло хапати та в кишені пхати, а потім стала у баби Метелиці розпитувати, що дорожче, – перли чи золото?

– Перли, – каже бабуся, – за все найдорожчі!

В кутку стояла перлина, така як праник завбільшки. Ухопила її дівчина та й з комори побігла і з бабою Метелицею не попрощалась. З комори вибігла в садок, з садка в криницю, а тут її також вода підхопила і наверх винесла.

Вилізла дівчина з криниці, біжить вулицею додому, тією перлиною вимахує і гукає:

– Дивіться, люди, якого я перла у баби Метелиці заробила!

Насходилося людей чимало, і дід та баба з хати вибігли. Розглядають перлину, а вона як розтане в руках, як потече! Бо то була простісінька льодова бурулька.

Посміялися люди з бабиної дочки! А дідова дочка за хорошого чоловіка заміж вийшла.

Сніжниця

Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який, діти баби катали із снігу. Дід і каже бабі:

– Ходім і ми, скатаємо бабу собі.

Баба й каже:

– Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли так, то скатаємо собі дитину.

– Ну, ходім скатаємо. Якщо дитину, то й дитину.

Пішли і давай дитину катати. Скатали. І давай дитині ніжки робити, і ручки, голову, вуха, рот – усе поробили. І як зробили вони цю дитину, стала шкура дитяча обтягатися, стала вона личком ворочати. Дід та баба радіють:

– Ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається.

Через час стала дитинка ходити і балакати. Дівчинка.

І дав дід ім'я – Сніжниця. Живе вона, росте щохвилі. За п'ятнадцять день стало півдівки, і проворна така, зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона як сніг. І волосся, і лице так, як папір, білі. Сусідні дівчата познайомилися і бігають до неї гуляти, і вона бігає до них.

Після Великодніх свят, як сонце пішло вище, потепліло, так Сніжниця все у холодок ховається. І дожила вона до Івана Купала. Наплели дівчата вінків, і наклали вогнище у березі, і просять у діда і баби дозволити Сніжниці стрибать через вогонь. Пустили її, дівчата вінок на неї наділи і повели. Давай тепер стрибати через вогонь і співати:

– Ну, Сніжниця, бери і ти за нами.

Розігналася Сніжниця за ними і як збігла на вогонь, так тільки і бачили її. Вона там і розтала.

Прийшли дівчата до діда і до баби і кажуть, що бозна-де їх Сніжниця і ділася. Вони і кажуть:

– Вона із снігу виросла, то як на вогонь наскочила, так і розтанула. Якби ви, дівчата, не просили б у нас її, то ще б жила. Ми б поутішалися, а тепер через вас вона і розтала.

Так дід і баба як були самі, так і зостались.

Про живу й мертву воду

Чорт-змій і запродані діти

Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.

Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.

– Пусти, – каже чоловік.

– Ні, не пущу, – відповідає біс.

– Чом же ти не пустиш?

– Подаруй, – каже чорт, – мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.

Чоловік і запитує:

– Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні – візьми їх.

– Ні, – каже чорт і держить за бороду.

– Є в мене воли дома, – відповідає чоловік. – Візьми їх собі.

– Ні, – каже чорт.

Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже:

– Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти.

– Ні, – відповідає чорт.

Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив наостанку, а вона