Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Ти сказав, що обожнюєш її.

– Так і є, але обожнювання – не кохання. Я обожнюю Анабеллу, але не кохаю її; і я кохаю тебе, Мілісент, але не обожнюю, – щоб засвідчити свою прихильність, він узяв її за коси і безжально почав їх сіпати.

– Ти кажеш правду, Ральфе? – прошепотіла вона зі слабкою усмішкою, поклавши долоню йому на руку на знак того, що їй боляче від того сіпання.

– Можеш не сумніватися, – відповів він. – Щоправда, часом ти страшенно мені надокучаєш.

– Я тобі надокучаю! – скрикнула вона з дуже природним подивом.

– Так, своєю надмірною добротою. Коли хлопчина цілий день їсть родзинки і цукерки-льодяники, то йому неодмінно захочеться кислої цитрини. Хіба ти ніколи не бачила, який гарний пісок на морському березі, який він м’який на дотик? Але якщо бредеш десь півгодини цим м’яким, легким килимом, який на кожному кроці піддається тобі, то це тобі набридає, і ти вельми зрадієш, натрапивши на добрячу, міцну каменюку, що не піддається тобі, хоч як тупай по ній ногою.

– Я знаю, що ти маєш на увазі, Ральфе, – сказала вона, нервово граючись зі своїм ланцюжком від годинника і малюючи носаком свого черевичка якусь фігуру на килимі, – я знаю, що ти маєш на увазі: але я гадала, тобі завжди подобалося, коли тобі поступаються, тож я не можу змінитися.

– Мені справді воно подобається, – відповів він, притягуючи її до себе за коси. – Не звертай уваги на те, що я кажу, Міллі. У чоловіка має бути щось, про що можна побурчати; і якщо він не може поскаржитися, що дружина дошкуляє йому до смерті своєю упертістю і поганим настроєм, то він повинен нарікати хоча б на те, що вона стомлює його своєю добротою та ніжністю.

– Але навіщо взагалі скаржитися?

– Аби знайти виправдання власним хибам, звісно. Гадаєш, я нестиму весь тягар своїх гріхів на власних плечах, у той час як поряд є інша людина, готова допомогти мені, і без жодного власного гріха, який треба було б нести?

– Таких на землі не існує, – серйозно зауважила вона; а потім, забравши його руку зі своєї голови, поцілувала її із виглядом непідробної відданості та легкою ходою пішла до дверей.

– А зараз що? – запитав він. – Куди це ти зібралася?

– Причесатися, – відповіла вона, усміхаючись крізь свої скуйовджені кучері, – ти геть зіпсував мені зачіску!

– Якщо так, то забирайся геть звідси! Нічогенька жіночка, – зауважив він, коли вона пішла, – але надто вже м’яка – мало не тане в руках. Я майже певен, що погано з нею поводжуся, коли забагато вип’ю, але не можу цьому зарадити, бо вона ніколи не скаржиться. Гадаю, вона просто не заперечує проти цього.

– Я можу просвітити вас із цього приводу, містере Гатерслі, – озвалась я. – Їй не подобається ваше пияцтво, інші ваші риси не подобаються ще дужче, та ви, можливо, так ніколи і не почуєте, як вона на них скаржиться.

– Звідки ви знаєте? Вона скаржиться вам на мене? – люто запитав Гатерслі.

– Ні, – відповіла я, – але я знала її довше і вивчила її ближче, ніж ви. І можу вам сказати, містере Гатерслі, що Мілісент кохає вас більше, ніж ви на те заслуговуєте, і що ви можете зробити її дуже щасливою, а натомість дня не проходить, щоб ви не завдали їй болю.

– Ну, це не моя вина, – мовив він, недбало втупившись у стелю і засунувши руки до кишень. – Якщо моя поведінка її не влаштовує, хай так мені й скаже.

– Хіба вона не така дружина, яку ви хотіли? Чи ж не говорили ви містерові Гантингтону, що хочете мати дружину, яка завжди слухатиметься і ніколи не картатиме вас?

– Авжеж, та ми не повинні завжди мати те, що хочемо: це псує найкращих із нас, хіба не так? Як я можу не чинити шкоди, коли бачу, що їй байдуже, поводжусь я по-християнському чи мов якийсь негідник, яким я, власне, і є від природи? І як мені її не дражнити, коли вона така покірлива і удавано скромна, лежить, як той спанієль, біля моїх ніг і ніколи й не писне, аби сказати мені, що вже досить?

– Якщо ви тиран, то визнаю, що спокуса сильна; але людина зі шляхетною душею не знаходить ніякої втіхи в тому, аби гнобити слабкого, а піклується про нього та захищає.

– Я не гноблю її; але мені нудно завжди піклуватися і захищати, крім того, як я можу судити, гноблю її я чи ні, коли вона не протестує? Я інколи думаю, що вона взагалі не має ніяких відчуттів, тож я дошкуляю, аж вона починає плакати, і це мене задовольняє.

– То вам таки подобається гнобити її?

– Я не гноблю, кажу ж вам! Збиткуюся собі з неї, коли в мене кепський настрій або ж якщо я в доброму гуморі, – тоді я задля втіхи хочу зробити їй боляче; так буває й тоді, коли вона виглядає млявою і потребує певного струсу. А часом вона провокує мене своїм безпричинним плачем і не каже, через що плаче; от тоді, визнаю, воно лютить мене, надто ж як ми в гостях.

– Що зазвичай і трапляється у таких випадках! – припустила я. – Але надалі, містере Гатерслі, коли побачите, що вона виглядає млявою чи плаче «без причини» (як ви це називаєте), приписуйте це все собі: будьте певні, що ви або щось утнули, або засмучує її ваша манера поведінки.

– Я не вірю цьому. Мені не подобається її звичка нюняти собі потихеньку й нічого не казати: це нечесно. Хіба ж може вона виправити мене в такий спосіб?

– Може, вона робить вам честь, вважаючи, що у вас більше здорового глузду, ніж насправді, й уводить себе в оману надією, що ви одного прекрасного дня побачите власні помилки і виправите їх, якщо вас полишити на власний розсуд

– Не збиткуйтеся з мене, місіс Гантингтон. Я знаю, що не завжди правий, та гадаю, що це не має такого вже великого значення, оскільки я не роблю шкоди нікому, окрім себе…

– Це дуже важливо, – перервала я, – як для вас самого (про що ви дізнаєтесь із власного гіркого досвіду), так і для вашої дружини. Злом, яке ви чините, а також добром, якого не хочете чинити, ви шкодите не лише собі, а й сотням чи навіть тисячам людей.

– І як я й казав, – продовжував він, – або сказав би, якби ви не перебили мене так різко, я інколи думаю, що міг би