Читати книгу - "Шлях Абая"

Абилгази дружать з Даркембаєм і що на цих полях, є звичайно, і посіви обох його ворогів. Та й самі жатаки разом із Даркембаєм давно вже викликали злість Азимбая. Навколо тільки й говорили, що урожай у жатаків цього року буде багатий. Не дуже вірячи цим чуткам, Азимбай тими днями з’їздив до Сари-Адиру, уважно оглянув жатаківські поля і повернувся ще більш розлючений. Справді, по всьому виходило так, що жатаки зберуть добрий урожай.

І тепер він підвів табуни до посівів. Коні, що весь цей час паслися на сухій ковилі гірських пасовищ, тепер охоче сходили в низину, шукаючи свіжу зелень. Попереду йшов рудий лисий жеребець, визнаний вожак тисячного такежанівського табуна. Часто пофоркуючи і підхоплюючи на ходу траву, він вів свій величезний косяк, за яким ішли й інші табуни. Він уже, видно, відчув близькість хорошого корму і тепер упевнено йшов, не зупиняючись і навіть не опускаючи голови до землі. Азимбай цілком оцінив його поведінку і, підкликавши до себе своїх друзів та табунників, запропонував:

— Ну, жигіти, давайте тепер відпочинемо! Злізайте з коней, полежимо тут, порозмовляємо. Табуни самі бачать, куди йти. У худоби язика нема, коли щось станеться, кому коні розкажуть? Заберемо їх удосвіта і поїдемо додому.

Він зареготав з неприхованою злістю. Приятелі підтримали його сміхом, але один з молодих табунників, певно, не зрозумівши хазяїна, заперечив:

— Тут поблизу посіви. Чи ж довго до гріха?

— Лягай, не базікай! — обірвав його Азимбай.— Якщо одні надумали сіяти, що ж, іншим і пасти худобу не можна?

— Колупають землю. Бач, що вигадали: ні батьки, ні діди не займалися цим! — буркотів Мака.

— Сором усьому народові за цих голодранців жатаків. Уже час вигнати їх з нашого степу,— додав Ахметжан.

— Це діло недовге,— сказав Азимбай.— Досить тільки двічі-тричі поспіль знищити їхні поля і гримнути: «Не рийте землю, наче собаки перед чиєюсь смертю!» — і вони самі кудись відкочують.

— Вірно. А коли ці мужики не відкочують, то розстеляться, як бджоли із зруйнованого вулика! — підхопив, регочучи, Акилпеїс.

Слова його так сподобалися Азимбаеві, що, лаштуючись спати, він кілька разів повторив їх уголос. Поруч з ним полягали і його приятелі.

Цей мирний відпочинок у нічному степу, такий безневинний зовні, насправді був мерзенним злочином. Коли б ці молоді негідники споряджали зараз конокрада, або сідали на коней для одвертого наскоку, чи навіть розпалювали б пожежу в степу, вони чинили б менший злочин, ніж зараз.

А коні?.. Прекрасні, розумні тварини, сповнені гідності, мирні друзі людини! Коли б вони тільки розуміли, на що перетворила їх зла воля Азимбая! Вони стали тепер руйнівною силою, схожою на степову пожежу, ураган чи повідь. Суцільною темною масою вкриваючи ціле поле, табун посувався вночі, немов якийсь тисячоногий і багатозубий ненажерливий руйнівник, лютий айдахар — дракон. І в голові цього велетенського страхіття, наче самотнє драконове око, світліла лисина темно-рудого такежанівського жеребця. Він ішов усе вперед і вперед, ведучи за собою тисячний табун. Достигла густа пшениця ширила вночі принадні пахощі. І весь табун — не тільки ялові кобилиці, але й лошата-стригуни,— зрозумівши цей поклик, рушив на посіви, заливаючи їх суцільною масою від краю до краю.

Косяки неначе навмисне зберігають повну тишу. Не заірже жоден жеребець, навіть жодне дурне лоша-стригунець. У глибокій нічній тиші чути тільки, як хрумтять у зубах колоски та стиха форкають коні, неначе вони висловлюють одне одному задоволення з того, що нарешті знайшли багатйй корм. Одні з них хапають колоски, інші перекусують стеблини навпіл, а молодняк, не розібравшися в цьому кормі, не стільки їсть, скільки вириває пшеницю з корінням; не знаючи, з якого краю її жувати, стригуни нетерпляче відкидають стеблини, мотаючи головою, топчуть їх і виривають нові.

Винищуючи посіви, незлічений табун дійшов уже аж до середини хлібів. То тут, то там коні лягають на ниву і, перекочуючись з боку на бік, мнуть високі стебла. Дикий молодняк, невідомо чого злякавшись, раптом пускається навскач, толочачи й ламаючи пшеницю, що стоїть стіною. Під ударами їхніх міцних копит колоски втоптуються в пухку глину, розсипаючи стиглі зерна… Ті самі колоски, яких сьогодні вдень боялися торкнутися обережні руки малечі, тепер вминалися в землю копитами. Стиглі зерна пожирали, винищували широкі зуби коней. Тяжка праця, гіркий піт, трепетні надії бідноти — все це було розтоптане табуном…

Валка переселенців заворушилася ще вдосвіта. Коней запрягли у вози, готуючись рушити в путь. Чекали тільки Канбака. Він теж прокинувся вдосвіта і пішов за своїм конем, якого звечора пустив на підніжний корм, спутавши йому ноги. Піднявшись на горбок біля посівів, Канбак побачив у пшениці величезний табун і, збагнувши весь жах того, що сталося, голосно закричав, ридаючи вголос, і кинувся до аулу.

Назустріч ішов Даркембай, який устав раненько, щоб глянути, чи не зайшов якийсь стригунець у пшеницю. За ним виступала стара Ійс і ще кілька жінок, які вийшли в поле, щоб нарвати стиглих колосків для ранкового чаю. До них і підбіг Канбак, кричачи і ридаючи.

Звістка про це рознеслася по всіх трьох аулах. Люди зразу збагнули, яке лихо їх спіткало. З усіх юрт висипали. Діти, хапаючись за материні спідниці, плутаючись біля ніг дорослих, з остраху плакали, збільшуючи загальний лемент, не розуміючи в чому річ, але відчуваючи велике горе.

Голосні прокльони, тужний плач, гнівні вигуки… Аул завирував, наче готувався відбити раптовий ворожий набіг:

— Будьте ви прокляті, лиходії!

— Нехай спалить вогонь весь рід Іргизбаїв!

— Хто хазяї табунів? Погибель їм!

— Нехай онуки їхні й правнуки в сльозах животіють!

— Нехай затоплять тебе наші сльози, лютий враже!

— Звичайно, це ворог! Тільки ворог може зважитись на це!

— Падлюки… Прокляття сиріт на ваші голови!

По всіх аулах чулися ці крики. З такими самими гнівними словами зайшли до юрти Базарали його друзі Даркембай, Абилгази і Канбак.

Базарали був одягнений, неначе збирався кудись у дорогу, але підвестися з місця не міг, прикутий хворобою до постелі. Він був смертельно блідий. Прислухаючись до ридань і криків, що долинали в юрту, він метався в постелі, але не промовив і слова. І тільки тепер, коли до юрти зайшли чоловіки, він заговорив, палаючи гнівом:

— Нещасний мій народ, народ праці! Нехай обернуться сльози твої на чорну кров у пельці ворогів! Але годі плакати, схаменіться! Абилгази! Канбак! Зберіться з думками, починайте діяти!

І, обводячи палаючим поглядом своїх друзів та інших чоловіків, що зайшли з ними, Базарали заговорив уже тоном наказу:

— Доки косяки не пішли з поля, візьміть аркани й недоуздки, йдіть туди і виловіть тридцять найдобірніших коней! Йдеться про життя або смерть.