Читати книгу - "Місто карликів"

торкалася її грудей! І чоловіки обминали, й вона сама не хотіла — не відчувала задоволення, мабуть, разом із дівочою пружністю поморщилося і бажання… Та зараз… Червоно-криваві пальці ведуть чарівні кола, викреслюють, малюють… Виминають, виліплюють з її плоті оте омріяно-пружне, омріяно-красиве тіло… Хіба цей чоловік лікар? Косметолог? Навіщо, чому, за яким дозволом він робить усе це з нею? Хіба такі послуги значаться у них у прейскуранті? Хіба при цьому він мусить дивитися своїми пронизливо-чорними зіницями туди, де не бував іще чоловічий погляд? Хіба йому дозволено закрадатися із оцим бальзамом, що гостро пахне і видається то гарячим то холодним, в усі куточки її тіла? А хіба вона не розкрилася перед його руками, немов книжка? І навіть не помітила коли…

Невже це так приємно? Невже вона усе життя ховала від себе це відчуття солов’їного тьохкання навіть не в грудях — десь в іншому, глибшому і потаємнішому місці… Втім, зараз потаємних місць уже не залишилося… Усі листочки-пелюсточки її тіла перебирали та самі маленькі, чомусь прохолодні, щоб відчувався кожен дотик зокрема, пальці. О, як їй там гаряче, о, як їй там холодно, о, як гостро!

Чий це стогін сповнює кімнату, звучить, наче соло для жіночого голосу з оркестром? Невже її власний?

Що роблять її руки? Невже вони шукають чоловічого тіла, яке так близько, яке робить із нею це сороміцтво, це неподобство, всю цю гидь, невже це вона завиває немов хтива сука, невже це вона розставила ноги, де горить, палає пекельним вогнем оте криваво-червоне, ота мішень, яка аж горить від бажання бути пронизаною стрілою… Та хіба ж це стріла? Це скоріш довбня, товста й замашна… Як же сталося так, що це опинилося в її руках, що її чіпкі пальці судомно захопили в полон і тримають те, що не вільно називати у товаристві?

Невже це її груди роздулися, мов повітряні кулі, і займають половину кімнати? Невже це її соски перетворилися на стріли і шукають жадібні вуста, які мали б увібрати їх у себе? Що роблять її руки? Невже вони намагаються знайти застібку на чоловічих штанях? Невже вони її вже відшукали? Невже все це робила вона, дівчинка з порядної сім’ї, порядна жінка з доброго товариства?

— А тепер, світла пані Адо, можете одягатися. Прошу вас три дні не приймати ванну і не мити навіть обличчя.

Що це за голос? Невже цей голос може належати чоловікові, який щойно робив із нею все це? Цей спокійний, холодний, незворушний голос! А вона завивала, мов сука в нападі тічки, вона шукала його тіла, вона знайшла його, вона була готова на… Він знає. Він бачив, він внутрішньо сміється, регоче, кепкує з неї. Він залишився холодним! Навіть ота його замашна довбня у штанях, що не змогла опиратися спокусі, залишилася холодною, навіть вона зміїно сміється з неї!

Вона б розірвала на клапті будь-кого в такій ситуації. Але змушена була стриматися. Повернути собі рівновагу, змусити легені дихати рівно, відігнати фарбу зі щік. Зразу відчула себе голою жінкою в компанії одягненого мужчини. Нічого більш неприродного і принизливого не буває. Залишалося теревенити про щось нейтральне.

— Ці ваші процедури, Роберте Олександровичу… Вони занадто… сильнодіючі… здається, у мене щось із головою… щось не те… І відчуття, що шкіра горить…

— Так триватиме три дні. Доведеться потерпіти. Зате ви вже сьогодні побачите зміни у своєму тілі. І ці зміни вам сподобаються. Вони варті того, щоб трішки потерпіти. Краса вимагає жертв.

— Вимагає, — погодилася Ада. Ще й яких жертв! — І три дні не приймати ванну?

— Це необхідно, щоб суміш повністю всмокталася, змивати її не можна. Обличчя також не мийте. Через три дні — знову до нас, повторимо процедуру.

Від слів «повторимо…» голова пішла обертом і холодна кулька десь усередині, що пашіла дивним жаром криги, запульсувала, посилаючи сигнали бажання повторювати щойно пережите ще й ще раз.

На знак прощання він поцілував їй руку. Легко, майже невідчутно торкнувся губами.

Руки… Ада глянула на свої руки і здивовано підвела брови — вони наче належали іншій Аді, отій студентці, яка двадцять років тому закінчувала інститут. Глибоко вдихнула. Дихалося напрочуд легко з двох причин — чудодійний бальзам, мабуть, мав якусь бронхолітичну дію, і ще — вона не одягнула бюстгальтер — він просто не налазив на її груди, які знову ж таки в чудодійний спосіб виросли, немов повітряні кулі, щось наповнило зсередини ту напівпорожню оболонку, на яку перетворили їх роки. Чудеса тривали.

Щойно діставшись додому, Ада зігнорувала чемне «Прошу до столу, світла пані!», яким зустріла її Анна, вона побігла нагору, до свого великого дзеркала, роздягнулася і… Довелося заплющити очі! Із дзеркала дивилася на неї вона сама, але на двадцять років молодша. Ні, навіть не вона сама — це була жінка її мрії, така, якою б Аді хотілося бути — із повними красивими грудьми, з тонкою талією… Але ноги… Оті її товсті ноги анітрохи не змінилися. І волосся менше не стало. Наче навіть його трохи побільшало. А темний трикутник між стегнами збільшився, густо закучерявився і виліз поза те, що називають «межами бікіні». Іншим разом допомогла б бритва, але Робі суворо заборонив торкатися заповідного лісу. Але ж це навіть красиво. Це на любителя.

Підійшла ближче, щоб роздивитися до пуття обличчя. Вивчала кожну рисочку, кожну колишню зморщечку відшукувала — і не могла знайти! Личко стало немов яєчко — підтягнулося підборіддя, зникли складки, які вже закарбував час наче навіки, шкіра натягнулася, волосся стало блискучим, густим і… і чорним! Вона не могла пригадати, щоб хтось фарбував її коси. Так, чиїсь руки, можливо, і не руки Робі робили щось із її волоссям, але фарбувати?

Колір волосся став таким, яким був у молодості, ще до того, як вона почала фарбуватися під платинову блонді. Воно теж