Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

будь-якої миті без пояснення причин. Це зумовлювалося острахом влади після недавнього польського повстання 1863 р., що виборні судові органи можуть сприяти пожвавленню національно-визвольного руху. Зазначені особливості Міністерство юстиції на пропозицію місцевих генерал-губернаторів від образило у розроблених спеціально для ряду західних губерній «Тимчасових правилах»[482]. Ці правила набули сили закону після схвалення імператором думки Державної ради від 23 червня та 5 липня 1871 р. щодо введення мирових судових установлень в губерніях Росії.

У червні 1869 р. Міністерство юстиції видало директиву щодо устрою та утримання мирових з’їздів у Київській, Подільській, Волинській губерніях. Виходячи з того, що стан казни був важким, запропоновано було скоротити кількість мирових суддів у кожній із цих губерній (об’єднати ділянки). За цією рекомендацією при дільничних мирових суддях мали числитися два судових пристави, а при мировому з’їзді — секретар і помічник секретаря. На утримання мирової юстиції цих трьох губерній загалом виділялося 469 400 крб. на рік[483].

Судова реформа потребувала належної кількості осіб, здатних проводити в життя нові судові принципи. Проте у зв’язку з «місцевими політичними умовами» і необхідністю заповнювати вакантні місця ситуація в губерніях складалася не кращим чином. Тому в листі Міністерства юстиції до керівника Київської палати державного майна щодо введення в Південно-Західному краї мирових судових установ від 10 червня 1869 р. міститься пропозиція не завжди вимагати цензу осілості для зайняття посад дільничних мирових суддів і у разі необхідності заміщувати їх уродженцями інших губерній[484]. Також застерігалося, що бажано приймати на ці посади місцевих російських землевласників, кількість яких буде збільшуватися у зв’язку із забороною особам польського походження набувати маєтки в Західних губерніях, за винятком отримання спадку згідно із законом[485]. У листі також дається рекомендація щодо призначення мировими суддями виключно осіб російського походження[486].

Водночас у багатьох архівних документах міститься інформація щодо хабарництва та неправосудних рішень і вироків мирових суддів. На жаль, безкарність і безвідповідальність мирових суддів проходить червоною ниткою через усю їхню діяльність. Мирові судді часто приймали рішення з порушенням закону, керуючись місцевими звичаями, а іноді розпорядженнями губернатора й генерал-губернатора[487]. Але навіть у разі притягнення їх до відповідальності за кричуще беззаконня, хабарництво й судове свавілля мирові судді відбувалися лише адміністративними стягненнями.

У 1883–1885 рр., уже в добу контрреформ, Міністерство юстиції виступило з пропозицією щодо заснування в судово-мирових округах імперії посад голів мирових з’їздів, подібно до того, як це вже було установлено 1875 р. для губерній Царства Польського[488]. Такі посади в судово-мирових округах Волинської губернії були уведені 1 лютого 1884 р., а в Київській губернії — 23 січня 1885 р.[489]

Законом від 12 липня 1889 р. мирові суди були ліквідовані на переважній частині території Росії (крім мирових суддів у Санкт-Петербурзі, Москві та деяких інших великих містах, зокрема в Одесі й Харкові), їхні справи передали до відання земських начальників, міських суддів та повітового члена окружного суду, про що докладніше йтиметься у наступному підрозділі цієї книги. Проте в Київській, Волинській та Подільській губерніях призначувані згори мирові суди збереглися, оскільки вони фактично не входили в суперечність із сутністю судової контрреформи.

Загальні судові місця призначалися для розгляду професійними юристами (іноді — за участю присяжних засідателів) справ, які виходили за межі компетенції мирової юстиції. Окружні суди засновувалися для кількох повітів, а судові палати — для кількох губерній або областей на підставі окремих розпоряджень («розписів»). Проте поділ на судові округи свідомо не збігався з адміністративно-територіальним поділом, що вважалося однією з гарантій незалежності судової влади від виконавчої. З дев’яти судових палат в українських губерніях було три: Харківська (округ охоплював Харківську, Полтавську, Курську, Орловську і Воронезьку губернії та деякі повіти Катеринославської і Тамбовської губерній), Одеська (Херсонська, Катеринославська, крім окремих повітів, Таврійська, Подільська губернії та Бессарабська область), а також Київська (Київська, Волинська, Чернігівська і Могильовська губернії). В межах кожного округу судової палати створювалися окружні суди, кількість яких поступово зростала. Зокрема, на 1888 р. існували такі окружні суди: в окрузі Харківської судової палати — Харківський, Ізюмський, Сумський, Курський, Орловський, Таганрозький, Воронезький, Острогозький, Полтавський, Лубенський, Новочеркаський, Усть-Медведицький; в окрузі Одеської судової палати — Одеський, Херсонський, Катеринославський, Сімферопольський, Кишинівський, Єлисаветградський, Кам’янець-Подільський; в окрузі Київської судової палати — Київський, Уманський, Житомирський, Луцький, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Могильовський. Кожна з судових палат складалася з кримінального й кількох цивільних департаментів, окружні суди могли поділятися на відділення. Суддями в загальних судах могли бути лише особи з вищою юридичною освітою, які пройшли додаткову підготовку впродовж кількох років у статусі кандидата на судові посади.

Важливою гарантією для суддів, зокрема й судових слідчих, було те, що члени судових місць не могли бути ні звільнені без прохання, ні переведені з однієї місцевості в іншу без їхньої згоди, а тимчасове відсторонення від посади могло мати місце лише у разі віддання їх під суд. їм також встановлювалося високе грошове утримання.

Окружні суди в першій інстанції розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Судові палати розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах «про державні й посадові злочини» та у справах за звинуваченням у