Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

порушенні законів про друк. Загальні суди були підвідомчі Міністерству юстиції, а єдиним касаційним судовим органом був Сенат.

Загальні судові місця запроваджувалися поетапно. Так, 28 жовтня 1867 р. відбулося відкриття Харківської судової палати, водночас почалося формування й відповідних окружних судів. Одеська судова палата була заснована 30 червня 1868 р. В межах її округу перебувала Таврійська губернія, здійснення Судової реформи в якій мало певну специфіку. Зокрема, значну частину населення губернії становили «інородці» — татари, греки, вірмени, поляки, чехи, євреї, караїми, німці, болгари та ін. Багатомовність населення ускладнювала саме діловодство, оскільки вимагала залучення перекладачів не лише в загальні, а й у мирові суди. Однак 21 квітня 1869 р. був закритий Сімферопольсько-Ялтинсько-Феодосійсько-Перекопсько-Дніпровський повітовий суд, одночасно було закінчено діловодство й у Таврійських палатах кримінального та цивільного суду. А 22 квітня 1869 р. почав діяти новий судовий орган — Сімферопольський окружний суд. У відносно короткі строки було відкрито й інші окружні суди[490].

У губерніях Південно-Західного краю окружні суди почали створюватися з 1877 р. — в самий розпал революційного руху. У серпні 1877 р. уряд видав указ щодо тимчасових штатів судових органів, тимчасового розкладу окружних судів і правила введення Судових статутів у дев’яти західних губерніях. Указ забороняв католикам займати судові посади, суттєво обмежив участь єврейського населення в суді присяжних засідателів. Принципи гласності та змагальності так само були обмежені[491]. Друга інстанція загальних судів на цих теренах — Київська судова палата — була відкрита лише 29 червня 1880 р.[492]

Однією з демократичних особливостей реформи стало створення інституту присяжних засідателів. Присяжні засідателі брали участь у розгляді кримінальних справ у окружних судах і виносили вердикт щодо винності або невинуватості підсудних. Рішення не підлягали апеляції та могли бути оскаржені лише в касаційному порядку до Сенату.

Введення суду присяжних на українських землях відбувалося також поетапно. Найперше, в 1867 році, він був втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського окружних судів. Найпізніше, в 1880 році, суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — в Київському, Уманському, Кам’янець-Подільському, Житомирському та Луцькому окружних судах[493].

Колегія присяжних складалася з 12 основних засідателів та двох запасних, визначених на підставі жеребкування, ретельно підібраних адміністративною та судовою владою. Рішення присяжних приймалося з кожного питання більшістю голосів. Характерно, що формально широка компетенція суду присяжних була на самому початку його діяльності значно звужена: йому заборонялося розглядати справи щодо політичних і релігійних злочинів, щодо жебраків та деякі інші, а потім і справи щодо різного роду посягань на посадових осіб.

За законом присяжним засідателем міг бути обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті — до двох років. Не допускалися до участі в суді злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Також був установлений високий майновий ценз. У загальні списки також не включалися військовозобов’язані, вчителі народних шкіл, священнослужителі та особи, які перебували на службі в приватних осіб[494]. Таким чином було обмежено участь широких верств населення в здійсненні правосуддя, а суд складався з осіб, бажаних уряду.

В архівних джерелах ми зустрічаємо інформацію, яка так характеризує діяльність присяжних засідателів: «…Присяжні засідателі за поодиноким винятком вимовляли по совісті неупереджені вироки з повною свідомістю святості покладених на них обов’язків»[495]. Проте повної довіри у влади до присяжних не було, і коло справ, які підлягали розгляду за участю присяжних засідателів, послідовно звужувалося. Зокрема, 1866 р. з нього було вилучено справи, що стосувалися преси; 1878 р. — справи щодо злочинів проти порядку управління, 1889 р. — справи про службові злочини. За законом від 28 квітня 1887 р. для присяжних засідателів було підвищено ценз — читати російською мовою, володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Судовими статутами у редакції 1864 р.[496] Вилучені з компетенції суду присяжних категорії справ розглядалися у першій інстанції особливою присутністю судової палати за участю трьох станових представників, у ролі яких здебільшого виступали предводителі дворянства, міські голови та волосні старшини.

На Правобережній Україні у 80-90-ті роки влада не лише звужувала компетенцію суду присяжних, а й прагнула максимально усунути його від вирішення кримінальних справ. Число засуджених без участі присяжних засідателів щороку збільшувалось. Якщо на початку 80-х років вони становили 24 % усіх засуджених окружними судами, то в середині 90-х — кількість засуджених без участі присяжних засідателів досягла майже 50 % всіх засуджених окружними судами[497].

Проте суд присяжних у Російській імперії проіснував до Жовтневої революції 1917 р.

Верховним і єдиним касаційним судом для всіх мирових і загальних судів був Сенат. Він також після створення 7 червня 1872 р. «Особливої присутності для судження про державні злочини» міг бути й судом першої інстанції у зазначених справах.

Особливе місце в системі загальних судів займав Верховний кримінальний суд. Він розглядав справи про найбільш важливі державні злочини й утворювався щоразу при призначенні царем справ для розгляду цим судом. Принципи Судової реформи 1864 р. суперечили традиційним судовим прерогативам монарха, зокрема праву