Читати книгу - "Вулик"

class="book">— Ні, люба, вони сплять. Не припиняй...

Мартін дістає носовичка й витирає губи. Дійшовши до колонки, нахиляється й гамує спрагу. Він гадав, що питиме цілу годину, але швидко напивається досхочу.

Вода холодна, майже крижана, кран вкритий памороззю.

Підходить нічний сторож, голова в нього обмотана шарфом.

— Водичку п’ємо?

— Саме так! П’ємо... трошки..

— Ну й нічка!

— Так, холод собачий!

Сторож іде, а Мартін при світлі ліхтаря шукає в конверті придатний для куріння недопалок.

«Поліцейський, сказати правду, повівся зі мною досить люб’язно. Пред’явити документи попросив під ліхтарем, мабуть, щоб я не злякався. До того ж одразу відпустив. Либонь, завважив, що я не схожий на людину, яка у щось вплутується, що я не люблю лізти не в свої справи; ці хлопці добре розуміються на таких речах. У нього був золотий зуб і чудовий плащ. Він, безперечно, гарний хлопець і симпатяга...»

Мартіна знову проймає дрож, серце сильно калатає в грудях.

«Якби мати три дуро — все б минулося».

Булочник гукає дружину.

— Пауліно!

— Чого тобі?

— Неси таз!

— Ти знову за своє?

— Так. Помовч і йди сюди.

— Та йду вже. Але ж тобі, голубе, вже не двадцять років.

Меблі в спальні булочника та його дружини з міцного горіхового дерева — поважні та пристойні, як і їхні господарі. На стіні в однакових позолочених рамах висять вигравірувана на альпака[43] репродукція «Таємної вечері», літографія із зображенням «Мадонни» Мурильйо і весільна фотографія — усміхнена Пауліна в білій фаті та чорній сукні й сеньйор Рамон із настовбурченими вусами, у фетровому капелюсі, із золотим ланцюжком.

Мартін спускається вулицею Алькантари, доходить до котеджів. Завертає на вулицю Аяли й гукає сторожа.

— Доброї ночі, сеньйоре.

— Привіт! Та яка ж вона добра?

При світлі ліхтаря можна прочитати напис «Вілла Філо». У Мартіна ще залишилися невиразні, мовби затушовані родинні почуття. Негарно вийшло з сестрою... Годі! Що сталося, того не вернеш, як вода спала, то й млин стоїть. Та й сестра не корогва, щоб на неї молитися. Любов — така річ, що не відомо, де й кінчається. І де починається також. Якесь цуценя можна любити дужче, ніж рідну матір. А що стосується сестри... Ба! Зрештою, коли чоловік розпаляється, він не розрізняє що до чого. Ми, чоловіки, в цьому не кращі за тварин.

Літери, якими написано «Вілла Філо», чорні, неоковирні, холодні, надто прямі, незграбні.

— Пробачте, я ще пройдуся на вулицю Монтеси.

— Як знаєте.

«Цей сторож — нікчема,— думає Мартін,— усі вони нікчеми, не посміхнуться і не розсердяться, поки все не прорахують. Коли б він знав, що я не маю й мідяка в кишені, то дав би мені копняка або й уперіщив палицею по спині».

Донья Марія, сеньйора з цокольного поверху, розмовляє в ліжку зі своїм чоловіком. Доньї Марії років сорок — сорок два. Її чоловік на вигляд років на шість старший.

— Слухай, Пепе.

— Що?

— Ти щось до мене збайдужів.

— Та ні!

— А по-моєму, так.

— Що це тобі наверзлося?

Дон Хосе Сьєрра ставиться до дружини ні добре, ні погано, вона для нього наче меблі, до яких людина іноді, коли заманеться, звертається, мов до живої істоти.

— Слухай, Пепе.

— Що?

— Хто виграє війну?

— А тобі що до того? Викинь це з голови і спи.

Донья Марія дивиться в стелю. Невдовзі вона знову заговорює до чоловіка:

— Слухай, Пепе.

— Що?

— Може, я візьму цю штуку?

— Гаразд, бери, що хочеш.

На вулиці Монтеси треба тільки штовхнути ґратчасту хвіртку, проминути садок і постукати кісточками пальців у двері. Дзвінок там без кнопки, а залізний шпеньок іноді вдаряє струмом. Мартін уже мав не