Читати книгу - "Вовк-тотем"

іще трохи, сонячне світло остаточно зникло. Тоді він відсунув умикач ліхтарика до краю, й видимість у печері тепер підтримувалася тільки завдяки його світлу. За поворотом хід несподівано вирівнявся — уже не йшов униз, але також і різко звузився, тож уперед можна було просуватися тільки втягнувши плечі й опустивши голову. Просуваючись уперед, Чень Чжень не забував обстежувати стіни печери — вони тут були більш рівними, ніж на початку, й більш міцними, ніби були викопані лопатою, а не вириті вовчими пазурями. Коли його плече торкалося стіни, з неї майже не сипалася земля; він підняв лопату й постукав древком по стелі — земля теж майже не осипалася. Це заспокоїло Ченя щодо можливого обвалу в печері. Він майже не вірив, що вовки могли тільки своїми пазурами прорити такий глибокий хід у такій твердій горі. Камінчики, які траплялися в стінах, були настільки стертими, що не мали зовсім гострих кутів і скидалися на яйця. Судячи зі ступеня їхнього заокруглення, цій печері було вже років сто, і невідомо, скільки сотень вовків — великих і маленьких — ходили її ходами. Чень Чжень відчував, що вже остаточно потрапив у світ вовків і вовчий дух тиснув на нього.

Чим далі він просувався, тим більше його охоплював страх. Просто під носом він побачив декілька відбитків великих вовчих лап, і в нього виникли сумніви, чи зможе він відбитися своєю лопатою від великого вовка, якщо раптом той таки трапиться в печері? У такій вузькій норі вовкові нелегко буде вкусити людину, однак своїми пазурями на довгих передніх лапах тварина цілком може їй зашкодити. Тож чи не розірве вовк його на шматки? Як же він не подумав про вовчі пазурі? При цій думці його знову охопив жах, аж волосся на тілі піднялося. Чень Чжень зупинився, роздумуючи: варто лише посмикати ногами за пасок, і Ян Ке швидко витягне його звідси. Однак коли він подумав, що, можливо, за якихось пару сантиметрів від нього ховається з десяток маленьких вовченят, він не зміг відступити і, стиснувши зуби, так і не смикнув за пасок, а змусив себе повзти вперед. Земляний хід уже так звузився, що ніби сповив його тіло, тож Чень Чжень почувався зараз не мисливцем, а «чорним археологом». Свіжого повітря ставало дедалі менше, а вовчий дух натомість посилювався. Чень навіть боявся, що просто задихнеться в цій норі, оскільки чув, що археологи часто знаходили в таких ходах мертвих злодіїв.

Нарешті перед ним виникла якась перегородка, що звужувала хід. За нею був тунель такого розміру, що по ньому могла проповзти доросла вовчиця, однак ніяк не доросла людина. Очевидно, що таку заваду вовчиця влаштувала навмисне для свого єдиного в степу ворога. Однак Чень Чжень подумав і про те, що, наривши тут купу землі для цієї перегородки, вовчиця також підготувалася швидко закупорити прохід, якби в печеру напустили раптом диму чи води. Перегородка дійсно виявилася запобіжним заходом, який затримав Ченя, однак той не хотів здаватися і спробував проритися крізь неї за допомогою лопати. Однак вовчиця не випадково зробила перегородку саме в цьому місці печери: тут з усіх боків було велике каміння з глибокими розщелинами, що виглядало дуже міцним і небезпечним. Ченю ж було навіть важко дихати і зовсім не лишилося сил ритися далі, та навіть якби вони й були, він би не наважився, оскільки боявся влаштувати обвал і потрапити в такому разі в пастку до вовків та стати їхньою здобиччю.

Чень Чжень зробив великий ковток просякнутого вовчим духом повітря — зрештою, в ньому ще лишалося декілька загублених атомів кисню. Чень засумував, оскільки зрозумів, що не зможе впіймати зараз цуценя. Однак він не міг так зразу відступити, тому вирішив оглянути, як облаштовано перегородку з того боку: а раптом він зможе хоч одним оком побачити цуценят? Тоді Чень Чжень зібрав усі рештки сил і спрямував їх на цю останню надію. Він просунув за перегородку голову й праву руку, потім витягнув руку й посвітив ліхтариком. Те, що він побачив, остаточно зруйнувало всі його надії: по той бік перегородки був хід, який вів кудись угору, однак звідси не можна було побачити куди, напевне, до більш сухого й комфортного місця, більш придатного для народження цуценят, де можна убезпечитися від води, яку затяті вороги можуть налити в печеру. І хоча Чень Чжень був готовий до складної й хитрої конструкції вовчих печер, його все одно вразила ефективність їх «запобіжного обладнання», яку він випробував на собі.

Чень Чжень схилив голову набік, максимально напружуючи слух, однак з печери не долинало жодного звуку: можливо, цуценята поснули, а можливо, їм від народження були властиві якісь особливі здібності до самозбереження, тож, почувши в печері якісь незнайомі звуки, вони сиділи тихо й не ворушилися. І якби він міг нормально дихати, то перш, ніж залишити печеру, він би заспівав їм відому пісеньку: «Вовченята-цуценята, відчиняйте дверенята…» Однак, на жаль, «ханьський герой» був нездатний захопити собі цуценят «монгольської вовчиці». Зрештою, Чень уже не міг дихати, в нього запаморочилося в голові й замиготіло в очах, тож з останніх сил він смикнув ногою за пасок, і Ян Ке поспіхом, аж подвоївши сили від радості, витягнув його з нори, мов змагався у перетягуванні канату. Увесь притрушений землею й замурзаний, Чень Чжень спочатку тільки судомно хапав повітря ротом, сидячи перед входом, а потім вимовив до Яна Ке:

— Марна трата сил, ніби якась зачарована печера — кінця в ній не видно.

Ян Ке розчаровано накинув на Ченя шкіряний плащ.

Трохи перепочивши, хлопці знову обстежили навколишню територію діаметром 100–200 метрів, однак помітили ще тільки один вихід з вовчої печери, потім вони підібрали каміння побільше — щоб вовк не міг їх зрушити — й забарикадували ними обидва входи. Ще й ретельно заліпили землею всі щілини. А перед тим, як іти, Чень Чжень, виміщуючи свою злість і вже зовсім не криючись, устромив лопату просто в розщелину головного входу до печери, повідомляючи вовчицю: завтра ми приведемо сюди іще більше людей і вдамося до більш жорстокого способу.

Уже сутеніло, але Ерлан так і не повернувся. Знаючи підступність вовчиць, хлопці хвилювалися за нього,