Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

серцем різнояйцевих близняток. Якби не сель, то потішила б і чоловіка синочком, і себе донечкою…

Потішила б, якби не!..

Поки Стеллу витягали з покрученої, залитої багнюкою міліцейської будки, у неї відкрилася кровотеча, неприємним «доважком» до якої стало ще й зараження крові. Коротше кажучи, сердегу ледь-ледь удалося витягнути буквально з того світу. Однак присуд медиків був однозначним: дітей вона більше не матиме ніколи в житті. Ніколи-ніколи!..

Очевидно, це саме повідомили й товаришеві Чукашкіну, оскільки, не дочекавшись остаточного одужання дружини, Віленор Мартинович примчав до неї в лікарняну палату і влаштував гучний скандал. Сенс сказаного ним (точніше, викрикуваного на всю лікарню) зводився до двох пунктів: по-перше, чоловікові потрібна дружина, здатна плодитися й розмножуватися, а не «стерильна колба», придатна лише для «пустопорожніх втіх»; по-друге, вона потрапила під сель навмисно – бо не хотіла народжувати хлопчика.

І що б ви думали?! Доки Стелла лежала в лікарні, чоловік з нею таки розлучився. Більше того – навіть виписав з їхнього приватного будиночка в Лютневому провулку. Отже, з усіх позаторішніх атрибутів щастя тепер у сердеги залишилася хіба що робота санітаркою в пологовому будинку. Бо хоча гуртожитком молодичку забезпечили, «койко-місце» в загальній кімнаті не йшло в жодне порівняння з тим, що вона мала раніше і до чого вже звикла.

Отож тепер Стеллі залишалося животіти разом з товаришками по нещастю, марно нарікаючи на лиху долю. Таке становище було тим гіршим, що за самою специфікою роботи вона мала справу не із «стерильними колбами», а зі справжніми молодими матерями. Та навіть до цього можна було б якось призвичаїтися, якби серед контингенту пологового будинку не траплялися час від часу прямі винуватиці її особистої трагедії.

Так-так, Стелла чудово розуміла, хто винен в усьому! Недарма ж бо жіночим гуртожитком, в якому вона відтепер мешкала, повзли й ширилися наполегливі чутки: Куренівська трагедія – це не що інше, як помста Бабиного Яру за наругу живих над мертвими. Ну, а кого там стріляли найбільше, з кого все почалося?! Ясна річ – із них!!! З тих, кого вже по війні дуже м’яко та обтічно назвали «безхребетними безрідними космополітами»133… Отож саме вони – ці «безхребетники» весь цей сель і влаштували! Дочекалися, коли ж нещасливе тринадцяте число чергового місяця припаде на нещасливий день – на понеділок… і зруйнували дамбу в гирлі майже замитої яруги!!! Звідси й усі нещастя пересічних киян. Але цим злостивим «безхребетникам» байдуже, для них головне – помститися!..

От про що посилено теревенили в гуртожитку. Від подібних розмов Стелла спочатку сахалася, рішуче проганяла дурнуватих пліткарок, однак поступово почала замислюватися: а чи настільки вже неправі ті, хто говорить подібні речі?! А раптом «безхребетники» і справді хочуть узяти владу в свої руки – спочатку тут, у цьому місті, потім у Москві, потім в усьому СРСР… а потім і в світовому масштабі!.. А все тому, що товариш Ленін виявляв до них підозрілу безхребетність… Товариш Сталін намагався це виправити – але не встиг. А нинішній товариш Хрущов… Микитка-Кукурудзяник цей…

– Стелло, давай-но ворушись! Ти там засинаєш на ходу чи що?! Давай до дитячої, звідти треба до п’ятої палати малюків на годування віднести.

До п’ятої палати, так…

Є там одна молода мамочка з цих самих… з «космополітичного» племені цього. На перший погляд, з прізвищем у неї все нібито гаразд: Сивак. Проте достатньо було подивитися на її огидний гачкуватий ніс і темне хвилясте волосся, щоб зрозуміти: маскується! До того ж Стелла бачила її документи, в яких ліловими канцелярськими чорнилами було написано: «Сивак (дівоч. Литвак) Агата Самсонівна – єврейка». Отже, за документами таки маскується… але ж не на словах!.. Бо ця нахабна молода матуся не втомлювалася повторювати всім і кожному:

– Моя нещасна матінка померла в серпні, однак перед смертю все заспокоювала мене: «Гатю, не бійся, все з твоєю вагітністю буде гаразд! Народиш ти здоровенького хлопчика, білявого і блакитноокого». Так воно і сталося, як матусенька моя передбачала – отак!..

Що ж, народила – то й народила: справді з’явився у неї хлопчик білявий і сіроокий… хоча при палкому бажанні його витріщені оченята можна було б назвати і сіро-блакитними також. Та головне, важив він аж чотири кіло і сто п’ятдесят грамів! У всіх породіль були діти як діти, всіх носили до матерів на годування попарно. Оскільки молока у «безхребетної» мамки не бракувало, то свого кабанчика вона ще й неабияк розгодувала. Отож доводилося носити його самого, а не парою з іншим немовлям.

От і зараз Стелла немовби сама по собі опинилася перед «богатирем».

– Агов, ти чого це забарилася? – звернулася до неї старша медсестра. – Давай, тягни цього в п’яту палату до Агати цієї балакучої.

Прямуючи коридором, Стелла дивувалася, до чого важко тягнути туго сповите здоровезне немовля, яке мирно спало у неї на руках, сопучи в обидві ніздрі. А й справді важко! А що станеться, якщо раптом… вронити цього кабанчика?! Ні-ні, ясна річ, вронити ненавмисно і тільки ненавмисно!!! Бо якщо шваркнути його голівкою об підлогу з умислом – це злочин, так не можна!.. А от якщо випадково… тоді при чім тут медсестра?! Це просто так, знічев’я, саме по собі…

Зате цей кабанчик, можливо, гепнеться головою об підлогу… і, можливо, здохне! Принаймні це було б чесно. Адже вона сама не народила двійню – то чому має розмножуватися ця паскуда, прихована «безхребетниця» Агата Самсонівна Сивак?! Можливо, саме вона була серед тих, хто розкопав дамбу в гирлі Бабиного Яру в той клятий понеділок 13 березня 1961 року… І недарма, зовсім недарма люди про це теревенять! Отож нехай і відповідає за злочинний вчинок життям свого немовляти!..

Життя цього мерзенного малого «безхребетника» за життя її двох прекрасних діточок – звісно, цього замало, обмін нерівноцінний… Однак це хоч би щось схоже на справедливість! Не те що зараз…

Далі все сталося настільки швидко, що медсестра довго не могла второпати, що й до чого.

– Стелло, де ти там? – покликала старша медсестра, яка встигла піти далеко вперед разом з іншими медсестричками, хоча несли вони одразу ж по парі немовлят.

– Іду, вже йду! – відгукнулася Стелла.

Й заклякла на місці, зупинившись різко немов укопана.

Бо дорогу медсестрі перегородило щось незрозуміле.

Точніше, не щось, а… ХТОСЬ!!!

Ця істота була найбільше схожа на гору багряного вогню та ще й із величезними, з полум’янистими кантиками по краях крильми за спиною!!!

Від несподіванки пальці Стелли ненавмисно розтиснулися, руки повисли вздовж тіла безвільними