Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

розкопу десь метр завглибшки. Обірване корінняччя стирчало з гладких земляних стін, але більше нічого там не було.

Поліцейські, перш ніж переставляти екскаватор на нове місце, одностайно вирішили заглибитися ще на метр. Під’їхала порожня вантажівка, і робота продовжилася. За пів години її кузов теж наповнився, однак і цього разу нічого цікавого в землі не знайшли.

Екскаватор перемістився на п’ять метрів убік і знову почав шар за шаром знімати ґрунт.

Наближалася північ. Поліцейські, які не спостерігали за розкопками, сіли відпочити в одному автомобілі.

Ліне відчула вібрацію телефону в кишені. То було фотоповідомлення від Даніеля Леангера. Авто каналу TV2 стояло перед блокпостом автостради, один з репортерів дискутував з жінкою-поліцейським. Знімали з внутрішнього боку блок-поста. Ліне підвела голову й побачила чорне «ауді» Даніеля. Він припаркувався відразу за автом Ліне й рушив до неї з паперовим кухликом кави.

— Є новини? — запитав він.

Ліне взяла каву.

— Поки що — ні, — відповіла вона, обхопивши долонями кухлика.

Даніель побіг до свого авта й повернувся з відеокамерою.

Ще один вантаж викопаної землі від’їхав з майданчика, а замість нього під’їхала порожня вантажівка. Водій екскаватора занурив ківш і вибрав землю. Один з поліцейських, що наглядав за роботою, раптом різко викинув угору руку, зупиняючи екскаватор, і щось викрикнув. Він здавався збудженішим, ніж до того.

Ліне поспіхом вийняла диктофон, увімкнула його й підійшла ближче. Екскаватор затрясся, двигун замовк, і запала тиша.

— Знайшли! — почувся вигук з розкопаної ями.

73

Вістінґ увімкнув мобільний телефон, доки Мартін сидів у виходку. Заряд упав до п’яти відсотків. Три години тому йому повідомили, що Стіллер послав групу з пошуковими собаками на шосе Е6 поблизу Малвіка. Відтоді жодних смс-ок більше не надходило.

Вістінґ швидко переглянув сайт «ВҐ». Головною новиною було, що поліція перекрила Е18 під Порсґрюнном — шукала тіло Надії Кроґ. Матеріал написала Ліне. Напевно, побувала там. Він похапцем вимкнув телефон і налив у склянки коньяку.

Існувала певна логіка в тому, що тіло Катаріни Гауґен могло бути поховане в Трьоннелазі. Намагаючись припасувати перебіг подій у часі так, ніби Мартін Гауґен таки вбивця, Вістінґ зайшов з іншого боку: Катаріна могла приїхати на будову до Мартіна, і він убив її там. Після телефонної розмови, яка закінчилася о 22.14, Катаріна — теоретично — могла бути о пів на сьому ранку в Малвіку, якби їхала всю ніч. Мартін мав би в запасі тридцять хвилин, бо його зміна за важелями екскаватора починалася о сьомій — тоді його й бачили інші робітники. Інший варіант: Катаріна могла почекати до наступного дня і приїхати до Мартіна на будову після його зміни. Ніхто її не бачив, а проміжок часу між вечерею з колегами після роботи й дзвінком Мартіна, коли свідки чули, як він намагався додзвонитися до дружини, і бачили його стурбованість, давав дуже мало простору для маневрів. Однак ці гіпотези не витримували тиску фактів — і авто, і мотоцикл Катаріни залишилися стояти в гаражі.

Знадвору ввійшов Мартін Гауґен. Вони розпалили вогонь в каміні у вітальні. Мартін поклав кілька полін і сів.

— Ти ніколи не боявся? — запитав він. — На роботі, я мав на увазі.

— Я ж здебільшого сиджу в офісі. Який там страх!

— Та я подумав про ситуацію, коли ти близький до розгадки злочину, і вбивця розуміє, що ти його скоро знайдеш. Ніколи не боявся, що він тебе випередить, щоб уникнути викриття?

Вістінґ похитав головою, відпив зі склянки ковток коньяку.

— Слідство провадить не одна особа, — відповів він. — Убивця не матиме ніякого зиску, якщо виведе мене з гри.

— Гадаєш, злочинець думає аж так раціонально? Якщо вбив раз, то може вбити й ще раз.

— Як на мене, працювати дорожнім робітником набагато небезпечніше, — усміхнувся Вістінґ. — Великі машини, підривні роботи й таке інше.

Полум’я в каміні відкидало мерехтливі тіні на темні стіни з брусу.

— Але ж траплялося, що ти не в усьому погоджувався з колегами? — допитувався Мартін. — Скажімо, лише твої підозри або взаємозв’язки, які бачиш лише ти?

Вістінґ розумів, що Мартін проводив своєрідну розвідку. Він промацував ґрунт, точнісінько, як сам Вістінґ нещодавно. Сам про це сказав. Мартін не з тих, хто ухилятиметься чи пасуватиме, він вдасться до агресії.

— Незамінних людей не буває, онде всі цвинтарі ними повняться — пожартував Вістінґ. — Я не заберу професійних таємниць з собою в могилу.

Мартін підніс угору склянку з коньяком, запрошуючи Вістінґа випити.

— Над якою справою працюєш зараз? — поцікавився він.

— Та всяка дрібнота, — відмахнувся Вістінґ. — Здебільшого над оцінкою наслідків від злиття поліційних дільниць.

— І які ж будуть наслідки?

— Важко сказати. Це для мене основна заковика. Ми не знаємо, чого сподіватися від такого злиття. Поліцейська робота надзвичайно розмаїта, щоб стверджувати щось напевно.

Мартін долив коньяку в його склянку.

— Чому ти став поліцейським?

— Мріяв про цікаву, наповнену сенсом і викликами роботу. До того ж, я вважаю, що мій фах захищає справедливість.

— Що таке справедливість?

Вістінґ підніс склянку до рота. Подібні розмови вони раніше часто вели з Інґрід. Йому подобалося кидати виклик узвичаєним уявленням, але й не відходити від них надто далеко. Інґрід завжди сприймала такі речі більш узагальнено. З Мартіном про подібне вони ніколи не говорили, у їхніх розмовах завжди простежувався якийсь натяк, який насторожував Мартіна.

— Коли до всіх є однаковий підхід. Позбавив людину майна чи життя — будеш покараний.

— І в усіх випадках існує справедливий підхід? Я вважаю, що справедливість повинна передбачати рішення, яке задовольняє обидві сторони конфлікту.

— Якщо мислити, як ти, то ув’язнення ніколи не могло б бути справедливим вироком, — Вістінґ намагався скеровувати дискусію в потрібне русло. — Жодний злочинець ніколи не визнає ув’язнення справедливою карою. Тобто я хочу сказати, що справедливість — це те, на що заслужив.

— Заслужена кара?

— Можна і так назвати.

— Але це означає, що ти знаєш усі нюанси справи?

— Що ти маєш на увазі?

Мартін підвів очі до стелі, ніби шукав там правильну відповідь.

— Якщо чоловік стріляє і вбиває свою дружину, він заслуговує на покарання, — почав Мартін. — А якщо зброя вистрелила ненароком? То випадкове вбивство уже само собою є покаранням тієї людини?

Вістінґ кивнув. Невже Мартін ось-ось розкаже йому, що смерть Катаріни й Надії — трагічна випадковість?

— За нещасні випадки не карають, — промовив він, але нічого не сказав про те, що це не стосується необережності у вчинках злочинця. — Лише за зумисний злочин.

— Отже, ви повинні знати всі подробиці й обставини злочину?

— Це й називається розслідуванням, — усміхнувся Вістінґ.